Марина Дяченко - Підземний вітер

— Усе було якнайкраще, — сказав Саня ввечері, від нього пахло неприємно й різко, цей запах чимось нагадував подих підземного вітру. — Недовго мені бути на підспівках.

— Ти співав мало й не дуже правильно, — сказала Улія.

Саня знизав плечима і якось дивно всміхнувся.

З цього дня все пішло не так.

Все було як дотепер, але — не так.

Чоловік із Червоної Машини був схожий на світлофор з багатьма секціями. Рот його всміхався Улії, руки струшували попіл з товстої коричневої сигарети, очі дивилися на Саню, і Саня слухався їх, як машини підкоряються ритмічній зміні кольорових вогнів.

Чоловік із Червоної Машини говорив то красиво й плавно, то уривчасто й жорстко, то тихо й ласкаво. Він казав «розкрутити», він казав «ротація», він казав «споживча група». Він казав «буде користь», він казав «гарувати до кривавого поту», він казав «випустити на розігрів». За його словами був мармур слизьких сходів, відчинені дверцята довгих пласких машин і безліч блискучих туфель, що ступають із темряви на килимову доріжку.

Пісні Сані передавали по радіо. Його фотографії з'явилися в газетах.

Саня подарував Улії плеєр з навушниками. Його нові пісні відгонили Червоною Машиною й здавалися мертвими, мов порожній будинок з вибитими вікнами. Будинок, у якому не запалюються вечорами світлячки.

— Ти нічогісінько не тямиш! — роздратовано казав Саня. — Не подобається тобі — проте подобається декому іншому! Шостий тиждень у десятці — за красиві очі, як ти гадаєш?

Людва тягла його назад, занурювала в себе. Людва наростала навколо нього, як новобудови на пустирі, як торговельні кіоски на великій площі — різноманітна людва, здебільшого молода, галаслива, вона яскраво пахла, вона прилипала до Сані, як білі клаптики оголошень прилипають до ліхтарного стовпа. Людва не звертала на Улію уваги — проте, залишаючись біля Сані, вона вгрузала в людву, як у розігрітий асфальт.

Одного разу Саня запитав, чи не хотіла б Улія піти на курси візажистів-гримерів.

— Ми могли б працювати разом, — сказав Саня. — У мене була б своя гримерка — ти, ми б разом гастролювали, це так зручно...

Не зовсім розуміючи, чого від неї треба, вона пішла за ним у великий старий будинок з високими стелями, де пахло фарбою для обличчя. Людви тут було небагато, але вона відбивалася в численних дзеркалах і здавалася юрбою; Улія, як не намагалася, не могла розрізнити в цій строкатій масі жодного обличчя. Вони про щось запитували її — за неї відповідав Саня; Саня нервував, говорив то зарозуміло, то запопадливо, штурхав Улію в бік, але вона однаково не могла зрозуміти, чого від неї чекають. Нарешті, вона втомилася й вийшла на вулицю, під пісню коливання дротів на вітрі. Саня вийшов услід, він був розгублений та злий.

— Ну як так можна?! Знаєш, чого мені коштувало вламати їх, домовитися... Це ж найкрутіші в місті курси! Сюди на десять місяців уперед...

Улія кліпнула. Їй здалося, що ще мить — і обурене обличчя Сані зіллється з іншою людвою на жвавій вулиці.

Вона злякалася.

Розмірено дихали вокзали, прокачуючи людву з Міста в Місто. Пульсували бульвари, здригалися під вагою мости. Всюдисуща мережа дротів напружувалася, вловлюючи слова й бажання, і десь на розі здригався, передчуваючи недобре, старий Шаплюск.

Якось увечері Саня не повернувся додому.

— У мене робота до ранку, — сказав він по телефону, і крізь його голос у слухавці було чути галас багатьох голосів і далекий жіночий сміх. — Добраніч.

Улія поклала трубку й вийшла на стару хвору вулицю. Тьмяний розтрісканий асфальт посіпувався під її ногами, неначе від ознобу.

Поруч — у світлій плямі німого безмовного ліхтаря — беззвучно зупинився мотоцикл. Тільки не зараз, утомлено подумала Улія.

— Не сахайся, — сказав Перевул. — Я не до тебе. Я до Мостовички з малої розв'язки, але в неї негаразди — зранння й до ночі затори... Вона не в гуморі.

— Вона тебе відшила? — запитала, дивлячись убік, Улія.

— Майже, — Перевул раптом щиро, по-дружньому посміхнувся. — Як твоя людва?

— Чудово, — сказала Улія. — Як твоя Новобудовочка?

Перевул зневажливо махнув рукою:

— Дурепа... Як усі вони, з новеньких.

…Стихія Перевула була — політ, лінії узбіч, що сходяться в одну точку на обрії... стрічка спокійної ситої швидкості... Довкола не стало нічого окремого — лише ціле, лише Місто, дві смуги ліхтарів праворуч і ліворуч, щонайніжніша мережа дротів... Цегляні стіни зливалися з ажурними огорожами, а коли вони злетіли на пагорб... Палала вогнем біло-червона дзвонова дорога.