Марина Дяченко - Підземний вітер

Саня вертався ввечері — його привозила та сама Машина, — але не співав більше. Він здавався втомленим і схуднув. На порожній кухні не поралися мовчазні Тато й Мама — вони залишилися в блоковому будинку; коли Сані не було — або коли він засипав, що майже те саме — Улія йшла у свій колишній район поговорити з ліхтарями, почистити водостоки, приструнити пихатий світлофор.

Шаплюск казав, що світ гине. Що асфальт біля його підошви тріскається, а на бруківці з'являються вибої такі глибокі, що рух незабаром не зможе їх подолати й застопориться навік-віки.

— Уяви, — казав Шаплюск, — рух перетвориться на непорушність... Вони стоятимуть тут, фари за фарами, і вдень і вночі, вони вростуть в асфальт, а навкруги буде без мети кружляти людва...

Улія глузувала з його страхів.

Проте Даюванн не бажав тепер розмовляти з нею.

— Людва, — казав він презирливо.

Іноді їй хотілося вдарити по його бетонному стовбуру.

Якось уранці — Саня виїхав, як завжди, у свою загадкову Студію — Улія вирушила посидіти над новою, нещодавно запущеною складною розв'язкою.

Рух описував вісімки, струмками перетікав з ряду в ряд, чотири повних потоки його спліталися косами. Улія повільно йшла по осьовий, невидима крізь тоноване скло вікон, укрита хмарою запашного вихлопу. Рух, колись суцільний, тепер подрібнювався на окремі автівки; Улія бачила кожну крапку мозаїки — й одночасно всю картину, тіні й напрямки, відблиски й зупинки, пульс газу й гальма, ритм світлофорів. Унизу на тротуарах перекочувалися потоки людви, вливалися у величезний магазин на розі; слова й бажання ширяли, подібно до хмарин, над скупченням багатьох голів. Людва заповнювала відкрите кафе, тонкими чергами тяглася до зупинок мікроавтобусів...

В цю мить на плече її лягла чиясь рука, і, обертаючись, вона вже знала, хто це.

Від цього знання в неї ослабли коліна.

— Привіт, дівчинко, — сказало Місто.

Вона вперше бачила його так близько.

— Що нового? — запитало Місто.

— Привіт, — сказала Улія, коли голос повернувся до неї.

— Люблю дивитися на людву, — сказало Місто. — Коли її багато. Коли вона тече.

— Я теж, — сказала Улія.

— Ні, — Місто посміхнулося. — Ти — інша справа... Ти любиш дивитися на людву зблизька. Ти там, — воно махнуло рукою, вказуючи вниз, на річку людви.

Улія мовчала.

— Я не погрожую тобі, — м'яко сказало Місто.

Улія мовчала.

— Ти гарна, — сказало Місто, уважно розглядаючи її. — Ти найгарніше моє створіння. Буде шкода, якщо підземний вітер злизне тебе, мов обгортку від морозива...

— Ні, — швидко сказала Улія.

— Я не залякую, — Місто всміхнулося. — І не наказую. Ти вільне створіння... І роби як знаєш. Але — хочеш пораду?

Вона дивилася, не відриваючись, у його заворожливі очі — вічний рух вогнів і тіней, карусель дивовижної маси й могутності.

— То ти хочеш почути мою пораду — чи все-таки дати тобі спокій?

— Так, — сказала Улія, гамуючи тремтіння. — Хочу.

— Ти не повинна жити серед людви, — сказало Місто. — Покинь його.

— Ти занедужала? — стривожився Саня.

— Я говорила з Містом, — сказала Улія. — Воно прекрасне... Воно — найжахливіше з усього, що я дотепер бачила.

Саня помовчав. Сів поруч, не знаючи, що робити й що казати. Обійняв Улію за плечі:

— Воно... невже воно може налякати? Мені здавалося, наше Місто...

І замовк, сам розуміючи, яку дурницю верзе.

На кухні ввімкнувся й голосно забурчав холодильник.

— Юлечко... — стиха сказав Хлопець. — Ти ж не покинеш... мене?

— ...Виходить, ти ніколи не вмреш? Ти безсмертна?!

— Місто не вмре ніколи.

Хлопець спохмурнів:

— Місто... Знаєш, буває ж... усяке... війни... катастрофи...

Улія покрутила головою, дозволяючи вітру зручніше перехопити її волосся в леті:

— Ні, Місто не вмре... І я не вмру. І ти.

— А я помру, — сказав Хлопець засмучено.

— Звідки ти знаєш? — здивувалася Улія.

— Смієшся?

— Зруйноване тіло ще нічого не означає, — сказала Улія. — Поглянь, цей міст... Його немає. Але він є. Там, унизу, під бетонними плитами... слухає шум води.

— Отже, я буду старий, — поволі сказав Хлопець, — я ти... така, як зараз, так?

— Ти не будеш старий, — і Улія засміялася.

Наприкінці осені в Сані стався Концерт. У велику холодну залу набилося безліч молодої людви, її обличчя знову зливалися перед очима Улії, і це турбувало її.

Саня вийшов на сцену перший, і Улія не впізнала його. На ньому був одяг, блискучий, немов мокрий асфальт. Волосся, пересипане блискітками, неначе фальшивим снігом, стояло сторчма. Він проспівав лише декілька пісень, і пісні були інші. Людва в залі плескала в долоні й підстрибувала в такт, і щойно Улії почало здаватися, що вона може полюбити ці пісні теж — як Саня пішов зі сцени, а на його місце його з-за вертикальних смужок тканини вибігла купка людви в яскравих строях, і людва в залі вибухнула вигуками, плесканням і тупотом...