Марина Дяченко: Підземний вітер

Улія йшла околицею свого району, жовті світляки висотних будинків згасали один за одним, тоді знову спалахували, запрошуючи до гри. Зачувши її наближення, квапливо підморгували ліхтарі; Шаплюск, що чекав на розі великої й малої вулиць, затремтів, неначе од вітру, і згас аж на секунду.

— Чекав? — вона поклала руку на холодний бік.

Шаплюск був уразливіший за інших. Він потерпав від журби та невиразних передчуттів, він квапився вилити їх Улії, а вона вислуховувала й ніколи не відкривала йому, що його острах перед майбутнім походить від з коливань напруги в мережі, невидимого поля навколо дротів у танці й сили сирого вітру.

— Усе буде добре, — вона обійняла бетонний стовбур, пригорнулася щокою, відчула на мить тугу й занепокоєння Шаплюска — і довіру, яка помалу приходить на їхнє місце. Улія погладила напівзмите дощами оголошення «Винайму ква...», Шаплюск кліпнув ледь помітно, попросив приходити до нього частіше, Улія пообіцяла й рушила далі, уздовж шеренги хирлявих лип, уздовж великої вулиці, здорової й пружної, із чистим вологим асфальтом, з маяками рекламних щитів на автобусних зупинках.

Уночі потоки людви ставали спершу тонкі й переривчасті, як біла розмітка на осьовій, а тоді й геть висихали, пересуваючись з-під неба в прямокутники вікон. Рух протікав проїзною частиною вільним, не збитим у затори потоком.

Улія зупинилася перед Даюванном, що був майже такий самий чутливий і розвинений, як Шаплюск, але значно оптимістичніший. Вони привітали одне одного стримано й навіть іронічно, Даюванн повів тінню й повідомив, що наближається осінь. Він не може пояснити, чому так упевнений у цьому, але потоки води й потоки в мережах, шари повітря й переміщення людви кажуть йому, що осінь — незабаром...

— Ти помиляєшся, — сказала йому Улія.

І Даюванн знову повів тінню, на що Шаплюск ніколи б не наважився.

Улія рушила далі; тим боком вулиці безшумно пролетів Перевул, поодинока людва помітила його й прискорила крок. Перевул повернувся, загальмував, перетнув подвійну осьову й зупинився перед Уліею — за три кроки.

Світлофор над його головою нервово запульсував жовтим.

— Покатаємося? — запропонував Перевул і поплескав по незайнятому сидінню мотоцикла.

— Маю справи, — сказала Улія.

— З ліхтарями цілуватися? — запитав Перевул.

— А тобі що, — сказала Улія.

— Сідай, — сказав Перевул.

Вона подумала — і сіла.

Стихія Перевула була — політ, коли сходяться в точку лінії узбіч, коли звичайні речі розмазані в стрічку спокійної ситої швидкості; Улія обійняла його за плечі й заплющила очі. Вони летіли просто по осьовій, навкруги не стало нічого окремого — лише ціле, лише Місто, дві смуги ліхтарів праворуч і ліворуч, щонайніжніша мережа проводів, рух, від якого хотілося стогнати й сміятися, Улія притулилася обличчям до шкіряної спини Перевула, цегляні стіни зливалися з ажурними огорожами, а коли вони злетіли на пагорб, попереду відкрилася палючим вогнем біло-червона дзвонова дорога...

— Ти мене кохаєш? — весело запитав Перевул.

— Кохаю...

В цю мить звідкілясь потягло підземним вітром. Це був короткий слабкий подих, крізь який вони відразу й пролетіли, однак жовте волосся Перевула встало сторч, і Улія міцніше вчепилася у його тверді плечі.

Певно, десь зовсім поруч трапилася віддушина — вентиляційна шахта з насосами.

Світлофор досі блипам жовтим.

— Незабаром ранок, — сказала йому Улія.

Світлофор сказав, що Перевул давить колесами стрічні тіні.

— Але ж я не тінь, — сказала Улія.

Світлофор повагом гойднувся й перестав кліпати. Спалахнув рубіново-червоним, приємним для очей вогнем.

Підворіття хропіли роззявленими темними ротами — випускали застояний у подвір`ях, витеклий з відкритих вікон подих людви. Світлячки закінчили гру в переморгування; зрідка спалахувало жовте квадратове око, згасало відразу — чи залишалося зорити в ніч, і тоді можна було розгледіти тіні, рухливі за тонкою тканиною.

Улія йшла тепер уздовж бульвару; маленький сквер наприкінці його був темний і незатишний. Улія так і не змогла знайти спільну мову з цими деревами — вони здавалися їй потворними, вона здавалася їм небезпечною.

Зараз у сквері не було тихо й не було темно. Горіли червоні вогники, крихітні, мов іскри, але, на відміну від іскор, довготривалі; Улія збагнула, що в парку людва. Що вона розмовляє, курить, грає й співає.