Марина Дяченко - Підземний вітер

З цікавості вона підійшла ближче. Голоси зливалися — вона мусила докладати зусиль, щоб зрозуміти, про що тут ідеться; здається, було якесь свято, і, замість того щоб зустріти його під дахом, у світному вікні, ця людва — молода — курила й співала в скверику.

Улія скучила й повернулася вже, щоб іти, аж раптом щось змінилося. Молода людва й далі і раніше сміялася й курила, але з товщі її раптом зринув звук, що змусив Улію зачекати з відходом.

Це була пісня.

Улія залишилася спершу просто тому, що їй сподобалася мелодія. Минула хвилина, друга, їй раптом стало легко й спокійно, легше й спокійніше, ніж за спиною в Перевула на мотоциклі, в польоті крізь Місто; їй згадалися вогні над рікою, подих старого Мосту, лінії узбіч, що сходяться в одну точку — там, далеко, де всі щасливі. Їй згадався тополиний пух, що вкриває ґрати водостоків, перемигування світлофорів опівночі, літній рух по бульварах кольорового мобілля, блиск хрому й скла, святковий шум Міста, що прокидається на світанку, — і вона всміхнулася, сама не знаючи нащо.

Пісня була проста й справжня. Улія ступила два кроки вперед, примружилася й закліпала, неначе намагаючись викинути з очей пісчинки. Людва незвично роздрібнилася перед її очима, як фасад дробиться вікнами, коли на нього дивитися. Улія побачила, що людва складається з окремих... як їх краще назвати? І один з них стоїть на лаві, в руках має гітару, і його пісня, слів якої Улія не розуміє, втримала її й не дала піти...

Той, що співав, замовк, і людва — інша людва — заплескала в долоні. Цього разу Улія спромоглася розрізнити окремі слова: ну, Саню, ну, хлопче, ти даєш...

Виходить, цей осібний, що випав з людви на здивованих очах Улії, себто цей, що співав, називається Саня, Хлопець...

Вона пішла вперед, нітрохи не вагаючись.

— Ти добре співав, — сказала Хлопцеві так само просто, як проказувала часом ліхтарям: все, мовляв, незабаром залагодиться.

Він дивився на неї згори, з лави, й, здається, не знав, що відповісти.

Хто це, запитувала людва за спиною Улії.

— Заспівай іще, — сказала Улія.

Він зліз із лави.

— Ти хто? — запитав він. — Ми знайомі?

— Я Улія, — сказала вона нетерпляче. — Будеш співати чи я йду?

Людва щось бурмотіла. Трошки сміялася. Улія дивилася на Хлопця, і той чомусь бентежився під її поглядом.

— Добре, — сказав він нарешті. — Коли жінка просить...

І заспівав.

Наближався світанок, рух майже зовсім зник з вуличок і проспектів, а ця дивна людва, що оточувала Саню в сквері, й надалі лопотіла й сміялася, і Улія не могла зрозуміти, чому Хлопець вагається.

— Ти не хочеш іти із мною? Чому?

Людва щось говорила.

— Та ні, так будь ласка, — Саня всміхався, але якось непевно. — Я готовий іти з тобою, просто зараз...

Улію хтось взяв за лікоть і відразу випустив. Вона повернула голову — від людви неясно відділилася фігура з тонкими ногами й довгим волоссям, її червоні губи ворушилися, вона щось намагалася сказати; доклавши зусиль, Улія розібрала: «звідки прийшла дівчинко а ти знаєш у нас так не заведено щоб».

Улія кліпнула, і фігура знову злилася з людвою. Саня стояв, обіймаючи гітару, Улія простягла руку й звільнила його від непотрібного вантажу, потім випустила гітару — її підхопила людва — і обійняла Саню за плечі, як Перевула:

— Ходімо.

Вона відчула, як його тривога й страх віддаляються, і — з Шаплюском завжди бувало те саме — натомість приходить спокій та весела надія.

— Ходімо, — сказав Хлопець, і галаслива людва нарешті залишилася за спиною.

Вони йшли мовчки. Найперший рух витікав на вулиці, найперші світлячки загорялися у вікнах, проте підворіття були досі порожні. Саня щось сказав.

— Що? — запитала Улія.

— Диво, — сказав Саня. — Оце так...

Улія зненацька впала у задуму над його словами. Ніколи дотепер вона не розділяла людву на окремі частини; ніколи дотепер вона не простувала вулицею, тримаючи під руку Хлопця. Можливо, це мара, було — і відгуло, хіба не в своєму праві вона, Улія, робити завжди те, що хоче?

— Хто ти? — запитав Хлопець.

— Улія.

— Юля?

— Можна й так.

— Чому ти ходиш уночі?

— А чому ти?

— Я... — він затнувся. — Ти знаєш... Негарно вийшло, недобре, тому що це у Світланки Білан був день народження, ми гуділи до півночі, тоді пішли прогулятися... Я Світланку, виходить, покинув, на її день народження, так по-дурному вийшло...

Улія мовчала.

— Але вже, напевно, пізно вертатися? — запитав Саня з надією.