Марина Дяченко - Підземний вітер

— Пізно, — сказала Улія.

— А де ти живеш? — знову запитав Саня.

— Тут, — сказала Улія. — Це мій район.

— Так? — Саня зам'явся. — Ми... ми до тебе йдемо, чи що?

— Ми й так у мене, — сказала Улія. — Я тут живу.

— Що, на вулиці? — Саня якось нервово засміявся.

— І на вулиці теж, — Улія міцніше обійняла його за талію. — Я хочу, щоб ти мені заспівав.

Саня зупинився. Повернув Улію обличчям до себе; їхні очі виявилися на одному рівні. Саня був високий, як на людву.

— Юлю, — сказав він тихо. І витріщився на її губи.

Вона дивилася, намагаючись зрозуміти, чого він хоче.

— Юлечко, — сказав він наполегливіше й облизнув пересохлий рот. Улія бачила, як сіпнулося його горло — здається, він проковтнув слину.

— Ну? — запитала вона зацікавлено.

Тоді він набрав у груди повітря, точнісінько як підворіття у вітряний день, і притяг до себе її обличчя. І губами взяв її за губи; вона спершу здивувалася, а потім їй сподобалося.

Вона обійняла його міцно, як Шаплюска, але той був бетонний і нещасний, а цей — щасливий, гарячий і живий. Цей менше залежав від води й вітру, коріння й мереж, цей хотів не спокою — чогось іншого, Улія не могла певно зрозуміти, чого, однак порив Хлопця подобався їй.

— Ходімо до мене, — сказав Саня, коли його губи звільнилися. — Спіймаємо машину, я маю гроші...

— Навіщо? — запитала Улія.

— Я тобі заспіваю, — сказав він.

Улія сиділа на чавунному поручні понад великою розв'язкою. Рух протікав десятьма потоками, один над одним, по мосту й під мостом, і тунелем, прокладеним в землі, тунелем, що продувається теплим надземним вітром; Улія любила гру руху, любила відчувати цю площину у всій її складності й беззупинності, вона завжди приходила сюди, воліючи віднайти спокій.

Сьогодні вона сиділа на чавунному поручні, їй здавалося, що очі світлофорів дивляться несхвально, але це її звеселяло.

Чомусь Хлопець Саня дуже напружувався, коли вона намагалася чесно відповідати на його запитання. Тому вона припинила відповідати — щоб заспокоїти його; він насправді заспокоївся, але не зовсім. Він привів її в не дуже новий, але й не стародавній будинок, блоковий, з наміченою усадкою фундаменту; нутро будинку схвилювалося, побачивши Улію, однак вона не стала говорити з ним, а прослизнула услід за Санею у низеньку клітинку, пристосовану для перебування людви.

Саня не став співати. Але вона, подумавши, вирішила, що пісня може зачекати; перед її очима знову стелилися вогні, знову віяв вітер і дихало Місто, а вона, Улія, була найщасливішим його подихом...

За тонкою стінкою прокинулися. Саня сказав: ой, батьки. Людва за стінкою не галасувала, але в її мовчанні Саня відчував недобре.

На світанку Саня випустив її — без жодного слова; нутро будинку чекало на лаві біля під'їзду — сиділо бабусею в хустині. Нутро блокового будинку сказало, що вільні створіння Міста не знаються з людвою та що Улія зганьбила себе. Улія нічого не сказала нещасному нутру холодного, просілого блокового будинку; за кілька хвилин вона опинилася на чавунному поручні своєї улюбленої площі-розв'язки й тепер дивилася, як виграває, перекочується прудке блискуче мобілля.

Ось під мостом спалахнув осередок запалення. Мобілля зіштовхнулося, людва вискочила назовні, там були галасування й лайка, площа здригалася сірою шорсткою шкірою, терпляче перетравлювала аварію; минуло півгодини, потім година, рух дедалі так само котився десятьма потоками, й лише скалки під мостом нагадували про загоєну рану...

Веселість Улії, свобода й радість Улії потроху змінювалися на порожнечу й чекання.

Тебе щось тривожить, припустив Шаплюск.

Ти колись придивлявся до людви, питанням на питання відповіла Улія.

Марне заняття, сказав Шаплюск. Людва гарна, коли її багато й коли вона рухається. Тоді я відочуваю, яка вона випромінює енергію, тоді над нею здіймаються амбіції, неначе пара, і красиво застрягають у дротах... Так весняні потоки у райдужній плівці бензину перетинають усю вулицю й пінно спадають в стічний колодязь.

Улія зрозуміла, що Шаплюск задоволений. Що він самого себе уявляє значним і велемовним.

І вона поблажливо погладила його напівзмите оголошення.

Нутро блокового будинку сховалося, вгледівши її.

Улія села на звільнене нутром місце — на лаву біля під'їзду — і стала чекати, дивлячись на людву, що проходила повз неї.

Саня прийшов о десятій вечора. На ньому був чорний костюм, біла сорочка й краватка, що з'їхала набік; вигляд мав утомлений і розгублений.