Марина Дяченко - Підземний вітер

Уже скута ним та кинута на холодну долівку, вона повернула голову й устигла побачити, як з вікна потяга, що від`їздить, на неї дивиться, в останню мить обернувшись, Саня.

Ім'я його було, немов осінній листок, що перезимував під снігом — тінь імені, спогад, може бути, легка тінь жалю, зведена брова: так, був такий артист... Щоправда, велике майбутнє, яке йому пророкували, так і не відбулося. Вже за рік про нього мало хто пам'ятав — були інші, і багато, і яскравих, і барвистих, і жвавих й повних життя, афіші нашаровувалися одна на одну, мов річні кільця великого дерева. Обличчя його, заховане під шарами паперу й клею, стало одним з багатьох, обличчям в юрбі, ніхто не знав його імені, ніхто не обертався навздогін.

Самотній і бездітний, з роками він надбав маленьке дивацтво: ночами, за лічені хвилини до закриття метро, він сідав в останній поїзд і виходив завжди на одній і тій самій станції. Прибиральниці впізнавали його, іноді насміхалися, а іноді про всяк випадок цуралися.

Він начебто шукав когось. Але ніколи не знаходив.

А за його спиною прибиральниці на різних станціях метро — особливо ті, кому часто доводилося працювати вночі, аж перед закриттям — переказували одна одній підземну легенду.

Божилися, що дійсно бачили. І чергові, і міліціонери, хоч і тримали язика за зубами — бачили її. І деякі машиністи теж.

Дівчина років двадцяти, струнка, висока, з рюкзачком за плечима, одягнена завжди — і влітку, і в холоднечу, і в дощ — у потерті джинси й курточку-вітрівку. Ніхто ніколи не помічав, де саме вона виникала. Може бути, і справді з тунелю. Інакше звідкіля на пероні, уже забороненому для пасажирів і секунду тому порожньому, раптом узятися дівчині?

Її кликали — вона не чула. Торкалася, наче сліпа, мармуру колон чи облицювання стін, оглядалася здивовано, а потім неначе згадувала, що хоче вже йти — і простувала спершу повільно, а тоді дедалі хутчіш у кінець підземної зали, до виходу, туди, де доробляв останні хвилини, прагнучи нагору, під небо, ескалатор.