Марина Дяченко - Підземний вітер

Розвиднювалось. Вона сиділа на поруччях великого мосту, за її спиною котилися взад-вперед страшні, пропахлі підземним вітром сині потяги.

Унизу теж був плин, але інший. Вода прийшла в місто, вода йшла з міста, так було завжди, вода віддзеркалювала мости, набережні й ліхтарі, а потім ішла в нікуди, за межу, за лінію, де більше немає Міста й, отже, немає нічого.

Весняна вода обмивала дороги й тротуари, райдужними потоками бігла уздовж бордюру, дзюрчала, спадаючи крізь ґрати водостоків. Під поверхнею міста набрякли колектори. Вітер грав на дротах, як Хлопець на своїй гітарі.

Улія стояла біля довгого, на багато дверей входу, у кишені вона мала квиток із червоною смужкою, а з-під ніг пролягали додолу широчезні сходи, якими піднімалися на Концерт збуджені радісні люди.

Строкатий потік легко дрібнився на обличчя. Кожне з них дивувало й притягало. Ішли дівчата-студентки в смішних пухнастих шапочках; вайлуваті школярі жартували один з одного незміцнілими басами. Ішли спортивного вигляду бабусі з невеличкими онуками; ішли, взявшись за руки, різного віку подружжя, стурбовані й безтурботні, квапливі й повільні, і всі без винятку поглядали на велику афішу біля входу.

Іноді вони зверталися до Улії, й у всіх поглядах був інтерес:

— Мила дівчино, ви на когось чекаєте?

— Так, — відповідала вона.

— У вас немає випадково зайвого білетика?

— Ні, — відповідала вона.

До початку концерту залишалося всього кілька хвилин, коли ліхтарі уздовж вулиці запалилися одночасно — неупевненим тендітним передвечоровим світлом.

За три години вона стояла внизу, небезпечно близько від прямокутної діри в землі, однак міський вітер був прихильний до неї й відгонив подих підземелля, не дозволяючи йому торкнутися Вільного Створіння Міста.

Згори, від входу у великий концертний будинок, збігав униз потік людви. Улія дивилася — і не могла відокремити ані однісінького обличчя: так наче дві години, проведені під склепінною стелею, спаяли слухачів в однорідну веселу хлібину.

— Чого ти від мене хочеш?!

Саня застиг посеред кімнати, як посеред сцени. Щойно було виставлено за двері останню дівчинку, що вимагала автографа.

— Я гарую до кривавого поту... Я гадав, ти бодай привітаєш мене! З таким успіхом! Господи, я мав приголомшливий настрій... Я гадав, ти розділиш моє щастя! А ти прийшла, щоб його затоптати?!

Улія мовчала.

— ...Ти хочеш, щоб я жив по твоїй вказівці, так? Щоб я з ранку до ночі тинявся вулицями, тішачись світлофорами, мов дурник? Щоб я тягав на зруйнований міст використані стаканчики? Так, я хочу кар'єри! Я хочу, щоб у мене були слухачі не тільки в підворітті! Я заслужив, між іншим. Я заробив це своїм горбом... А ти мені допомогла? Сама лише твоя кисла міна...

Улія мовчала. Саня затнувся; роздратовано пройшовся кімнатою. Обома руками узявся за волосся, намагаючись витрусити з них застряглі блискітки:

— Ти просто ревнуєш. Ти прочитала цю ідіотську статейку в «Ухтишці».

Улія не зрозуміла, про що він. Вона не читала газет, написаних людвою для людви.

— Ти... ніж ревнувати, стежила б ліпше за собою! Ти ж занехаялась, ходиш у лахмітті, без макіяжу, схудла, мов опудало...

Улія знову не зрозуміла. Саня зустрівся з нею очима — і роздратування його раптом згасло, як недокурок під каблуком.

Він у п'ять кроків перетнув велику кімнату. Взяв її за плечі:

— Юлько... Ну ти ж знаєш, як я тебе кохаю. За що ти мене мучиш? Це правила гри, ти зрозумій... Зараз — так, потім буде по-іншому, для душі... Але зараз... не заважай мені. Згода?

Улія сиділа на даху двадцятиповерхового будинку. Навпроти був великий завод, корпуси його ловили захід сонця великими курними вікнами, і подекуди за склом вгадувався силует рослини в діжці.

Сонце згасло. Заводські вікна засвітилися, але не жовтувато-житловим, а холодним білим світлом.

Навколо Улії тремтіли під вітром антени. Прозорий, примарний, пустельний ліс.

— Привіт, — сказали за її спиною.

Вона хотіла підхопитися, але Місто поклало їй на плечі важкі долоні й посадовило назад, на залитий смолою «козирок».

— Не послухалась мене, дівчинко?

Улія заворожено дивилася в його очі — у круговерть мільярдів далеких вогнів.

— Ти не хочеш повернутися до мене? Не бажаєш звільнитися? Чи, може бути, не можеш?

— Можу, — сказала Улія.

— Отже, не хочеш?

— Я завжди буду з тобою, — прошепотіла Улія.