Марина Дяченко - Підземний вітер

І вона ковзнула.

Жінка казала щось, дивлячись на дорогу, а Саня відповідав, посунувшись уперед, схилившись аж до вуха жінки, аж до її рожевого вуха, прикрашеного спалахом масивної сережки; Улія вперше розглядала людву — людину — так докладно. Навіть про Саню вона не знала, якого кольору він має вуха.

Ця жінка, владна й приваблива на сцені, зблизька здавалася вицвілою й неновою, мов позаминула афіша. Вона говорила занадто голосно й сміялася занадто різко. Слова її були нечисті й потерті, неначе сходи, по яких вдень і вночі ступають тисячі підошов; машина сповнювалася цією жінкою, як ринок — юрбою, і Саня жадібно ловив кожен її погляд, а попереду на них обох чекала охоча до дзвінких фраз людва, новий крок, що видаляє Хлопця від Улії, що перетворює на реальність невеселе пророцтво Міста...

Тоді вона заплющи очі й зробила те, що колись вважала забороненим.

Приходьте, мовчки казала вона. Всі сюди. Станьте тут і застигніть на багато годин, замріть, перетворивши рух на нерухомість, тут буде вам місце, тут буде вам відпочинок...

Вона перекроювала перехрестя. Вона збирала, скликала й стягала — і ось велетенський затор з автомобілів всіх видів і моделей став кісткою в горлі широчезного проспекту, затопив, забив подих, і проспект захлинувся.

— До біса, — сказала потилиця водія. — Ч-чого б це, га?

Ви не доїдете, мовчки сказала Улія й переможно подивилася на жінку.

А Саня подивився на неї. З недовірою й страхом.

— Ви не доїдете, — сказала Улія вголос. — Бачите — затор.

Жінка нічого не сказала. Можливо, вона й справді не бачила Улії.

— Зазвичай т-тут не буває заторів, — сказав, виправдуючись, водій.

Саня подивився на годинника. А потім — на жінку, неначе в очікуванні, що згідно її слову машина злетить у повітря, і затор розчиниться.

— Пригода, — сказала жінка особливо низьким, гуркітливим голосом. — Ми поїдемо на метро.

— Як? — розгубився Саня.

Жінка витягла з сумочки барвисту хустку й великі сонячні окуляри:

— Я так давно не їздила в метро... Нас не впізнають, тому що нікому й на гадку не може спасти таке нахабство... Я не звикла скасовувати свої плани через дурні випадки. Ходімо!

І, надягши окуляри й насунувши на чоло хустку, вилізла з машини просто в натовп інших машин, і Саня пішов за нею, і Улія — теж, тому що досі не могла повірити.

Затор тягся, куди вистачало погляду. На багато кілометрів вперед та назад.

Зовсім поруч, за біло-червоним бар'єром, була дірка в підземне царство.

— Саню! — крикнула Улія.

Він обернувся:

— Гадала, я не здогадаюся? Відьмо!

І побіг за своєю супутницею — крізь ряди нерухомих металевих туш, за бар'єр, до сходів, що ведуть униз...

— Саню!

Ще можна було його зупинити. Тому що — Улія знала — якщо він піде тепер з нею, з цією жінкою, через царство підземного вітру — станеться жахливе, всі ліхтарі назавжди згаснуть, потоки руху назавжди замруть, спорожніють і обірвуться дроти, розтріснеться асфальт, лусне скло у вікнах...

Можливо, вона перебільшувала. Але в ту мить їй здавалося саме так.

Ще можна було його зупинити.

Навіть на кам'яних сходах, що ведуть униз, було ще не пізно. Підземний вітер дихав смородом і піднімав сторч волосся — але час іще був, кепка Сані миготіла попереду, Улія знала, що зуміє, зуміє його зупинити...

А потім її підхопила людва.

Людва в годину пік.

Улія незабаром перестала бачити Саню; її пронесло повз турнікет, підземний вітер був усюди й забивав подих, і Улія зрозуміла, що це кінець.

— Саню!

Чорні сходи самі несли її вниз. Вона намагалася рухатись проти плину, але людва тримала, як застиглий бетон. Людва щось невдоволено вигукувала; було чути голос із напівкруглої білої стелі, голос говорив про те, що «метро — вид транспорту, пов'язаний з підвищеним ризиком для життя, і тому вимагає чіткого дотримання правил»...

Сходи потягли її глибоко під землю, під асфальт і траву, під шари піску й глини, під гнилі руїни й злежалий попіл, під стародавні кістки людей і коней, під Місто, у пекло.

Потік людви, безликий і безжалісний, виніс її на вузьку платформу поміж двома проваллями. Кепка Сані востаннє майнула попереду — і зникла за масивною колоною.

Із чорноти тунелів кинулися назустріч один одному два повітряні потоки, гнані, мов поршнями, мордами синіх підземних потягів. Із двох боків насунулися запалені очі — два білих унизу й два червоних, як вугілля, вгорі. Стрічні вітри сплелися посеред платформи; з миттєвого смерчу назустріч Улії рушив Підземний Вітер — саме такий, який він повинен бути.