Марина Дяченко - Підземний вітер

Саня говорив, мова його була монотонна, як шурхіт шин по асфальту; за їхніми спинами виплескувалася людва з дверей-розкладачок, тремтіли дроти й перегукувалися сигнали. Улія замружила очі: голова запаморочилася. Вона на мить відчула, що летить уздовж гірлянди ліхтарів, летить туди, де узбіччя сходяться в одну точку й де ніхто не буває нещасливий.

А коли вона розплющила очі — суцільний потік людви вибухнув і розсипався на відблиски й тіні, на світлі обличчя — так нічна заграва розпадається, якщо придивитися, на мільйони грайливих світлячків. Вони простували — молоді й не дуже, чоловіки й жінки, старі люди й діти, веселі й серйозні, сумні, втомлені й квапливі, із сумками чи без них, дратівливі й безтурботні.

Їх було багато, але кожен був сам по собі. Кожне обличчя приваблювало, неначе вогник у темряві, і Улія дивилася — заворожено, як у прірву.

— Ні, туди ми не підемо, — Улія зупинилася далеко на підступах до сходів, що вели під землю.

— Чому? — здивувався Хлопець. — Я гадав, ти мені про метро теж покажеш... Щось таке, тіні в тунелі, рейки співають...

— Там житло підземного вітру, — сказала Улія. — Він ворог усім, хто живе на землі.

— Але ж людям він не ворог...

Улія знизала плечима.

— Немає там ніякого підземного вітру, — неупевнено сказав Саня. — Тобто — є, звісно... але це просто вітер, такий самий, як на поверхні.

— Не такий самий, — сказала Улія. — Ти його не бачив, тому що ти людва.

— Я людина, — м'яко сказав Саня. — І я хотів би, щоб і ти... теж.

— Теж — що?

Саня обійняв її за плечі. Вона спершу напружилася, потім розслабилася.

— Не йди від мене, — прошепотів Саня їй на вухо. — Не зникай... Будь ласка.

Глибокої осені вулиці лунали інакше. Не шорстко, як влітку, і не приглушено, як узимку; дзвінкий їхній шум розпливався, немов відображення світлофорів у затягнутій брижами калюжі, немов райдужні плями бензину, що забарвлюють бруківку волохатими яскравими квітами.

Тепер вона жила в Хлопця — у блоковому будинку з просідлим фундаментом. Саня мав фортепіано — інструмент, який допомагав йому співати. Ще він мав Маму й Тата. Обох пов'язували з Хлопцем невидимі нитки, він ковзав по них, як по натягнутих дротах, і сам того не розумів; ніколи давніше Улія не бачила, щоб одна істота була пов'язана з іншою так відчутно й міцно, як Мама і її Хлопець.

Стосовно Улії Мама відчувала недовіру й страх.

— Чому вона боїться мене? — запитувала Улія Саню.

— Вона зовсім не боїться, — терпляче брехав він.

— Їй не подобається, що ти мене кохаєш.

— Вона ще не звикла. Вона, як будь-яка мати...

Саня казав «як будь-яка мати», і обличчя його Мами розпливалося перед очами Улії, зливаючись із рештою людви. Доводилося робити над собою зусилля, щоб розгледіти спершу її руки, що ріжуть хліб на столі, потім фартух з горохами, потім обличчя, зосереджена й нещасне; Улія починала жаліти її. Хотілося зробити що-небудь, щоб мати Сані нарешті перестала боятися.

— Давайте я поріжу, — сказала вона одного разу і влучила вірно — Мама, просвітлівши, простягла їй хліб і ніж.

Хліб був смішний на дотик. Шорсткуватий і теплий. Улія провела по ньому ножем, але скоринка не піддалася так легко, як завжди піддавалася Мамі. Улія здивувалася й провела ножем ще раз, потім ще; хліб упирався, треба було тримати його міцніше й дужче налягати на ніж.

— Юленько, — розгублено сказала Мама, — ти що ж... Ніколи не різала хліба?!

У цю мить хліб розійшовся нарешті під лезом ножа, і Улія не встигла забрати з його шляху вказівний палець.

— Ти порізалася! — пошепки вигукнула Мама.

Улія дивилася на свою руку. Ранка була така тонка, що її не було видно, якби не кров — марно було б і розглядати.

Саня, де й взявся, накинувся на Маму з докорами:

— Нащо ти її примушуєш?! Хатню робітницю знайшла?

Мама почервоніла від гніву. Улії стало смішно: Саня й Мама сварилися, як могли б сваритися ліхтар і його тінь...

Вони не розуміли, як кумедно їхня сварка виглядає збоку. Тому, коли Улія засміялася, обоє замовкли.

Саня не вступив до консерваторії.

Того вечора, коли це стало остаточно зрозуміло, вони з Улією сиділи на великому бульварі під каштанами. Машини збивалися в тугі затори, ричали й сигналили, і регулювальник, сірий солдатик години пік, перекривав їм шлях чи випускав на волю.

Саня мовчав. Улія мовчала теж. Щомиті розпач ставав легшим. Відступав і розчинявся, немов дорожній затор передніч.