Марина Дяченко - Підземний вітер

І ніч настала. Саня й Улія сходили у вири прохідних дворів, поринали з провулка в провулок, ліхтарі мерехтіли, немов скарби на чорному оксамиті, і віддзеркалювалися в негірких сльозах, що застеляли веселі очі Сані.

— Добре, що я не вступив, — казав він. — Дякувати Богу, я щасливий. Тому що тепер я буду співати тільки для тебе. Для тебе. Мені не треба інших слухачів. Тільки ти. Ми одружимося. В нас будуть діти. Я знайду роботу, буду добре заробляти, матиму свій бізнес... А вечорами я буду співати для тебе. Чудово, правда?

Вона погоджувалась.

Ранок вони зустріли на тому самому бульварі, на тій самій лаві, лише димних заторів тепер не було, а лише самотні машини сновигали туди-сюди, та ще світлофор підморгував жовтим над тим місцем, де колись стояв регулювальник.

— Заспівай, — сказала Улія. — Заспівай про Місто.

Він уміхнувся. Ще не встигнувши погодитися, глибоко зітхнув — так зітхає птах, збираючись злетіти.

Саня заспівав — неголосно й без слів. Улія й без слів упізнавала всипані вогнями схили, ланцюг вогнів у дзеркальній ріці, потоки людви й машин у стромовинах розв'язок, високі й низькі будинки, що втримують небо над великим Містом...

Саня співав, і Улія раптом згадала все, що було сказано в цієї ночі.

І повірила кожному слову.

Машин ставало дедалі більше. Саня вже не співав, а просто сидів, тримаючи Улію за руку; в будинку навпроти — на четвертому поверсі — відкрилася кватирка, пропускаючи чиєсь цікаве обличчя.

— Перепрошую...

Улія й Саня разом повернули голови.

Неподалік, біля чавунної огорожі, стояла Червона Машина з відкритими дверцятами. А за два кроки від лави був чоловік в димчастих — неначе дуже запилених — окулярах.

Чоловік у Червоній Машині не сподобався Улії, проте після зустрічі з ним Саня став більше співати. Він співав уранці у ванній, удень за фортепіано, увечері в ліжку; Улія слухала, і їй здавалося, що вона летить уздовж вулиці над осьовою розміткою, і ліхтарі звиваються у вогненні стрічки праворуч і ліворуч.

Після кількох днів щасливого очікування Саня прийшов додому збуджений і п'яний, розмахуючи папірцем, що його він називав контрактом; його батьки були чи то задоволені, чи то стурбовані.

— Я буду співати, — пояснив Саня Улії. — Це насправді талан, мені пощастило, це ж просто жар-птиця в руки... У мене будуть альбоми, я стану... Ти ще побачиш!

Він заснув, а Улія підвелася в темряві, відімкнула двері без ключа й вийшла в тісний коридор, де томилося на брудній сходовій клітині нутро блокового будинку з просілим фундаментом.

Чужі ліхтарі ледь помітно замиготіли при її наближенні, дроти напружилися й знову розслабилися; вулиці були пустельні, світлофор з чотирма секціями шанобливо спалахнув зеленим. Улія вийшла на середину великого проспекту й сіла на подвійну лінію розмітки, затишно й звично, неначе на жердинку.

Тепер Саня буде багато співати. Він щасливий. Це означає, що вона щаслива теж.

Вона повернула обличчя до ліхтарів; асфальт була теплий і м'який. Улії схотілося лягти, і вона так і зробила б, якби зовсім поруч — по третій смузі — не пролетіла чорна тінь, супроводжувана гуркотом мотора.

Тінь зникла за обрієм і відразу повернулася.

— Привіт, — сказав Перевул. За спиною його сиділа на мотоциклі молоденька мешканка веж-новобудов. — А я тебе не впізнав.

— Привіт, — сказала Улія, дивлячись повз Новобудовочки. — Чого так, недобачаєш?

Перевул всміхнувся:

— Ти стала схожа на людву. Ще трохи — і перестану помічати тебе.

— Твоя справа, — сказала Улія, не подаючи виду, що вражена.

— А покататися не кличу, — сказав Перевул. — Боюся, відмовишся.

Новобудовочка засміялася. Улія пішла.

Щоранку за Санею приїжджала Машина; Улія раділа, і для того була причина. Колись Хлопець нерідко спускався у володіння підземного вітру, і, скільки б не присягав потім, що їздив на трамваї чи на автобусі — ледь відчутний запах від його волосся й одягу лякав Улію та відвертав її від Сані.

Тепер за Санею приходила Машина, і Улія відчула полегшення.

Життя змінювалося. Усе змінювалося щоденно; Улія вірила, що це зміни на краще.

За кілька місяців Саня переїхав у нову квартиру — у старому районі, на хирлявій втомленій вулиці, яка чомусь подобалася йому. Будинок був цегельний, нутро його цуралося Улії, та й сама вона не хотіла б зараз стикнутися ні з ким; пам'ять про недавню зустріч із Перевулом ніяк не бажала вивітрюватися, образа не бажала забуватися.