Марина Дяченко - Підземний вітер

— Ця снула нічна людва? Не бійся, ось арка...

Вони ступили в темряву й вийшли під світло ліхтаря не з двома, а відразу з чотирма головами; Саня заозирався:

— Чекай... Де ми?! Це... інший район! Інший кінець міста!

— Місто єдине, — сказала Улія. — Ходімо, я покажу тобі...

Вона провела його крізь цегельну стіну, і крізь ще одну, і нагору нескінченними сходами; над головою нависав ледь освітлений монумент, і в косих вогнях прожекторів не розібрати було, чи це вершник на коні, чи керманич на кораблі, чи жінка зі здійнятими до неба руками.

— Куди ти?!

Тут було трохи людви, але вона не помічала ні Улії, ані Хлопця. Улія знала коротку дорогу нагору; за кілька хвилин вони стояли, неначе піднесені величезною долонею, а внизу під ними було Місто, і Місто дивилося на них.

Світло й рух. Життя. Ґрона палаючих очей. Біло-червоні вогні проспектів, блакитнувато-жовтогарячі лінії ліхтарів, мільйонна людва в русі та в спокої, заграва над обрієм — у тому віддаленні, де Місто не було доступне очам, там, де Улія відчувала його, хоч і не бачила. Суцільне марево крапок-світлячків, ріка, що лежить у вигинах та відбиває світло набережних і вогні поромів, мости над водою й над асфальтом, велетенське серце всесвітнього життя...

Саня мовчав, дедалі міцніше стискаючи її долоню. Вона обернулася до нього; Саня стояв, дивлячись на місто, і по щоках у нього, неначе потоки фар по проспектах, бігли світні крапельки-сльози.

— Я... — шия його сіпнулася. Він закричав — спершу закричав, потім заспівав. Він співав, обернувшись до Міста, співав добре, а Улія слухала.

Ранок вони зустріли на руїнах старого мосту — на «бику», що поріс травою, з самотнім маленьким деревом, що вкоренилося між камінням.

Навкруги були лише повітря й вода.

— Як ми тут..? — запитав Хлопець, але вже без здивування.

Повз них — зовсім близько, по новому мосту — проїхав пасажирський потяг.

— Я іноді приходжу до нього, — сказала Улія. — Приношу газети й пластикові стаканчики. Він вважає, що газети й стаканчики — символ життя... Ти бачиш, він давно вже мертвий. Але нутро його залишилося. Мабуть, воно злякається тебе чи погребує, не вийде. Ти не маєш пластикового стаканчика?

— Ні, — сказав Саня.

Вони сіли в траву й довго мовчали, дивлячись на світанок. По річці пройшов катер, по новому мосту проторохтів іще один потяг.

— Чому вони нас не бачать? — запитав Саня. — Люди?

Улія знизала плечима:

— А треба?

— Виходить, ти, — Саня запнувся, — виходить, ти в місті — нібито дріада?

— Хто така дріада?

— Це немовби душа дерева... Живе в стовбурі...

— Та ні, дерева не мають ніякої душі. Вони тупі, тупіші за ліхтарів.

— Ні, — сказав Саня, здається, оражено. — Дерева навесні цвітуть, розвиваються, а восени їхнє листя опадає... А ліхтарі?

— Ліхтарі, — Улія всміхнулася. — Ліхтарі... Спробуй якось постояти якомога довше біля ліхтаря. Краще ввечері. А ще краще — до світанку. Втім... ліхтарі ввечері загоряються, а вранці гаснуть — цим і закінчується їхня подібність до дерев.

Саня мовчав, здивований.

По новому мосту прогуркотіли два потяги в різнобіч.

— Я, здається, голос зірвав, — сказав Саня. — Наволався.

Улія не відповіла.

— Учора мені здавалося — завалю третій тур, і хоч з даху стрибай сторчголов, — пробурмотів Саня.

Улія на відповідала.

— А тепер, — продовжував Саня, помовчавши, — слухай-но... Господи... Це ж марення якесь, чи сон, такий прекрасний і страшний сон... Скажи, все це, Місто... Ти... Ти мені снишся?

— Ось іде жінка, молода, веде за руку дитину, вона сміється, хлопчик їй щось розповідає... Вони не поспішають, мабуть, гуляють. Зупинилися, щоб купити морозива. Бачиш?

— Де?

— Ось, на розі, просто перед нами... Вона купує шоколадне собі й фруктове дитині... Бачиш? Дивися... Ось іде бабуся, їй років сімдесят чи більше, в одній руці має сумку з половинкою чорного хліба, в іншій — поводок, вона веде маленьку дворнягу... Бачиш? А ось двоє хлопців, вони поспішають... Вони, мабуть, студенти. А ось дівчата, школярки, розглядають вітрину... Старша поправляє комірець молодшій, сестри вони, чи що... Схожі... Обидві біляві... Бачиш? Подивися, ось чоловік і жінка, вони про щось сперечаються. Подивися, ось молодий чоловік котить коляску з дитиною... А он яка красуня йде!.. А ось, подивися, дядько якийсь сумний, негаразди в нього чи зуб болить... Бачиш?

Вони сиділи на кам'яній лаві, спиною до руху, обличчям до потоку людви на тротуарі. Саня говорив і говорив, а Улія вдивлялася, намагаючись побачити те, чого не бачила ніколи дотепер.