Марина Дяченко - Підземний вітер

— Ти?!

— Ти обіцяв мені заспівати, — сказала Улія.

— Але я... — Саня опустив руки. — Я гадав... чуєш, давай відійдемо за ріг.

Вона слухняно відійшла з ним за ріг будинку, де рядами стояло сонне мобілля; Саня зніяковів ще дужче.

— Ні, — сказав він, неначе сам собі. — Чого це я мов боягуз... Слухай-но, хто ти така, звідкіля ти взялася на мою голову?!

— Що тебе лякає? — запитала вона терпляче. — Я люблю, коли ти співаєш. І ще мені подобається, коли ти мене цілуєш. Що тут дивного?

— Ти ненормальна, — сказав Саня пошепки.

— Коли ти не хочеш, я не буду більше приходити, — сказала Улія. — Хоча мені буде прикро. Я б хотіла частіше бувати з тобою.

— Я б теж хотів, — зізнався Саня.

— То чого ж ти боїшся?

— Я сказав батькам, що був зі Світланкою, — сказав Саня. — А вона зателефонувала моїм батькам і сказала... тобто... вона їм сказала... коротше кажучи, я посварився з батьками, а Світлану бачити не можу й усю кодлу теж. Що мені робити?

— Я не розумію, — сказала Улія. Їй здалося, що в плутаних словах Хлопця чується змазане лопотання знеособоленої людви.

— Скажи, хто ти, — попросив Саня. — Хто б ти не була... Сирота, з притулку, без грошей, без житла... тільки скажи правду.

— Я вільне створіння Міста, — сказала Улія.

— Жебрачка? Ти ж не схожа на жебрачку...

Улія всміхнулася.

— Ти циганка? Мені здається, ти мене... Ти мене приворожила, так?

— Ходімо погуляємо, — сказала Улія.

Саня тужливо подивився вгору. На торці шістнадцятиповерхового блокового будинку не було жодного вікна.

— Я з іспиту! Я другий тур пройшов... Я гадав — скажу батькам, вони хоч подобрішають...

— Ти не хочеш іти зі мною?

Саня довго дивився їй в очі. Улія всміхалася.

— Ти нічогісінько не розумієш, — сказав Саня пошепки. — Я ж у консу вступаю, це моє життя. Я ж Світланку люблю... любив... Що ти із мною зробила?

— Привіт, — сказав Перевул.

— Привіт, — відгукнулася Улія.

— А я бачив, як ти з людвою валандалася підворіттями.

— Не з людвою, а з Хлопцем... І це не твоя справа.

Перевул схилив голову до плеча, розглядаючи Улію від маківки до п'ят; поплескав долонею по шкіряному сидінню:

— Покатаємось?

— Ні, — сказала Улія. І про всяк випадок повторила твердіше: — Ні.

Перевул гмикнув.

З ями переходу потягло підземним вітром. Ледь чутно.

— Не бійся, — сказала Улія. — Я ж з тобою.

— Ти божевільна, — повторив Саня безнадійно.

— Зазвичай вони тупі, нічого не розуміють, лише впізнають мене... Деякі відповідають. Деякі мають імена... Он там на розі стоїть Шаплюск. А за п'ять від нього — Даюванн... У Шаплюска олійною фарбою написано «...ша плюс К...», у Даюванна було оголошення «...даю ванн...», але його давно змило.

— Слухай, ти казки писати не пробувала? Класно виходить...

— А світлофори називаються по імені перехрестя... Триокі зазвичай не надто розумні, проте й добріші. З додатковою секцією — зануди...

Кришка люка на тротуарі піднялася, відтіля вислизнула присадкувата тінь і майнула через дорогу. Дзвякнув чавун.

Саня зупинився, пальці його так уп`ялися в руку Улії, що вона здивувалася.

— Що це?! — запитав Саня, не запитав — пролопотів.

— Не бійся. Вони не дістаються занадто низько, туди, де підземний вітер... Вони живуть під люками, іноді в підвалах.

Саня мовчав.

— Чого ти боїшся?

— Тебе, — сказав Саня. — Ти — гіпнотизерка?

— Я вільне створіння, — м'яко повторила Улія. — Ходімо, я покаджу тобі Місто.

* * *

Його пальці багато разів готові були вислизнути, але вона втримувала його за руку — дбайливо й міцно.

— Дивися, — казала Улія. — Це стара частина. Нутро цих будинків просто так не вийде, треба довго просити... Вони багато бачили за життя, тому ховаються від світла. Під цією бруківкою шарами лежать трамвайні рейки, асфальт, каміння, знову рейки... А глибше лежать кістки людей і коней, уламки зброї, попіл. Там ховаються колишні, але вони вже геть не мають сил. Я бачила лише раз колишнє створіння, безтілесне, воно ходило схилами ріки, відшукуючи місце, де колись стояв його будинок...

Саня нервово облизував губи, але слухав. Не перебивав.

— Цей провулок — хворий, бачиш, який надщерблений тьмяний асфальт, які темні будинки. Там далі — інша вулиця, здорова й сита людвою, там ліхтарі з двома головами, від них падає дві тіні. Ця вулиця веде до маленької розв'язки, але ми туди не підемо — там вхід під землю, пахне підземним вітром... Підемо підворіттями, ось так.

— Підворіттями... — неначе крізь сон повторив Саня. — Краще не треба, там наркомани...