Марина Дяченко - Підземний вітер

— Ти покидаєш мене. Ти стала тінню. Ліхтарі не впізнають тебе. Ти виглядаєш хворою й жалюгідною. Скажи лише слово — і я відберу тебе в людви. Відберу силоміць.

— Ні! — злякалася Улія.

Місто сіл поруч і обійняло її за плечі:

— Повертайся. Твоє намисто — ланцюг вогнів — готове й чекає тебе... Твої друзі скучили за тобою. А я — я занадто ціную кожне своє створіння, щоб кидати його напризволяще.

— ...Юлько! Ти не повіриш! Ти просто не повіриш — хто взяв мене у свій концерт! Боже мій, це такий успіх, так пощастило... Я й мріяти не міг! Ти хіба не радієш?!

— Я радію, — сказала Улія.

Не знімаючи черевиків, Саня повалився на нове ліжко. Ліжко було квадратне, як невеличке подвір`я, Хлопець лежав, розкинувши руки, начебто бажаючи обійняти геть усе й з-поміж іншого — Улію.

— Слухай-но... Я й мріяти не насмілювався. Це цілий світ... Такий яскравий, такий справжній... І безліч друзів. Я ніколи не мав стільки друзів, як зараз. Я ніколи не мав такого цікавого життя. Петрович мене опікує, мов рідний батько. Ну так, у нього поганий смак, я знаю... Проте він має добрячий нюх. Він знає, що треба співати й для кого.

— Для людви, — сказала Улія.

Саня потакнув:

— Для людви... Гарне слівце. І не треба так сумно — людві подобається! Людва щаслива! Ну чого тобі ще?!

* * *

Промені прожекторів рухалися, підкорюючи людву ритмам; це віддалено нагадувало гру світлофорів на великій розв'язці, але якщо закони руху Улія розуміла, то закони Концерту — ні.

Саня кидався по сцені, начебто прагнучи вирватися з сітки кольорових променів. Улія слухала, намагаючись зануритися в його пісню, згадати веселі потоки фар і нічний політ над Містом — але замість червоних і білих вогнів, що зливаються в дзвонову дорогу, перед її очами виникав потік людви, безликий і безголовий, що повільно протікає повз торговельні намети з одягом і консервами, шкарпетками, рушниками, автоматичними швабрами, простирадлами...

Улія не знала, що бачила й про що думала людва, слухаючи Саню. Волання й плескання, свист і тупіт виказували її збудження; Улії здавалося, що над головами, які хитаються в такт, злітають червоні й золоті ганчірочки емоцій.

Проминули, чіпляючись одна за одну, кілька однаково ритмічних, голосних, звичайних пісень. Улія була, мов нерухомий острів серед моря задоволеної людви; розглядаючи склепіння величезної стелі, вона пропустила мить, коли на сцені з'явилася жінка.

Людва закричала так, що Улія на секунду замружилася. Жінка була гарна й сильна — Улія відразу відчула цю силу, вона була споріднена з силою струму в товстому, обплетеному ізоляцією дроті. Жінка зупинилася посеред сцени й простягла руки в залу — людва вистрілила в повітря золотими ганчірочками захвату, і вони невидимо опустилися на білі долоні тієї, що бажала їх.

Саня чекав, схиливши голову. Жінка повільно простягла пишну руку до нього, висловлюючи приязнь — і водночас начебто вказуючи на нього зібраній тут людві; червоні й золоті ганчірочки злетіли знову, і тоді жінка заспівала.

Вона мала голос низький та владний, як гудіння вітру в трубах. Людва замовкла; жінка співала, у її пісні Улія вбачала прямокутний провал підземного переходу, ворота туди, де підземний вітер.

Жінка проспівала куплет і обернулася до Хлопця, і ось — він почав підспівувати. Голоси їх сплелися, немов потоки руху в складній розв'язці. Напевно, це було красиво; людва кричала й аплодувала, Улія сиділа нерухомо.

Саня співав. Щоки його порозовішали під шаром гриму. Тепер він співав добре, навіть краще, ніж тоді в сквері, де Улії вперше вдалося виділити його з іншої людви. Пісня була — інша, пісня належала жінці з білими руками та владним голосом.

Улія підняла обличчя.

На балці під стелею сиділа кутаста темна істота — нутро критого стадіону.

За десять днів вони їхали у великій білій машині — жінка попереду, Саня за її спиною, Улія біля Сані. Той, що сидів за кермом, складався, здається, із самої потилиці.

Вони їхали швидкою здоровою вулицею — до центру, до галасливої людви з блокнотами й камерами, до цікавої балакучої людви, що так полюбляє крутитися навколо жінки з владним голосом — і навколо всіх, хто опиняється біля неї.

Саня не хотів, щоб Улія була в машині. Він умовляв її лишитися вдома; в останню мить жінка, милостиво кивнувши, дозволила Улії сісти на заднє сидіння — як бруківка дозволяє осінньому листю ковзнути у вибоїну й прилипнути до мокрого каменя.