Оршуля Фариняк - Айхо, або Полювання на шпигуна

— Йдіть до себе, а я про все подбаю.

— Але ми підемо з вами!

— Ні, це неможливо! Хоча… — Майстер завагався. — Добре. Чекайте біля вольєрів з драхами. Тільки поспішайте, я за хвилину буду.

Нас не довелося просити двічі. Блискавкою кинулися до назначеного місця. І справді, майже одночасно з нами в стайні з’явився Авгус. Вперше ми побачили учителя в чорному…

— Це тут?

Ми кивнули.

Майстер не переставав дивувати. Він опустився навколішки, але так, що ступні і долоні торкалися землі, і дуже вправно взявся обмацувати вогкий ґрунт. Наче натренований гобс, учитель упіймав слід, і в такому ж дивному положенні подріботів, переставляючи руки і ноги. Ми вже не дивувались, а просто мовчки йшли за Майстром.

Швидко минули стайні, тренувальний майданчик, Кривий Вал, Верхнє Озеро. Біля закинутої Східної Вежі Авгус різко зупинився, наче проріс усім тілом у холодну червону шанталійську землю.

— Вони тут, — прошепотів учитель, струшуючи бруд із білих доглянутих долонь.

— Тоді вперед! — випалив Зуфар, готовий тут же ринути у бій. Авгус зиркнув на нас синіми очима, які, здається, світились у темряві:

— Якщо справді хочете допомогти — не заважайте, не плутайтесь під ногами.

— Ми і не в таких перипетіях бували! — ображено апелював Зуфар, впевнено поклавши руку на ефес бойової шаблюки.

Я присоромлено потягнувся до пояса, де б мала висіти і моя зброя, але тільки намацав голий ремінь. Шабля давно вже пилюжилась під ліжком у комірчині Жовтого будинку.

— Гаразд, — на диво легко погодився Авгус. — Вежа має два входи — Північний і Південний. Я зайду з півночі, ви прямуйте з протилежного боку. Рухатимемось назустріч. Всередині є псевдокриниця. Це насправді прохід у підземелля. Впевнений, викрадачі ховаються там.

По спині пробігли тривожні дрижаки.

— Це вам допоможе, — і учитель простягнув мені білий бутон. Опинившись у долоні, білосніжні пелюстки розтріснулись і оголили жовтогарячу палаючу свічу.

Майстер махнув рукою. І за мить морок ночі проковтнув його. Срібна таця місяця без попередження заплигнула в обійми каламутних темних хмарин. Ніч поглинула і нас.

Вежа і справді була закинута. Густі чагарники цупко вкрили порепані підніжжя стін. Підступні обвали, наче немигаючі темні очиська, перегороджували дорогу. Уламки напівзруйнованого даху і оглядового майданчика догнивали на сирій землі. Я ледве не скрутив в’язи, майже провалившись у якусь ямищу. Добре, що Зуфар вчасно схопив за комір.

Коли нарешті добралися до Південного Входу, Зуфар спочатку німо закляк, а я роззявив рота. Масивні двері Вежі, ніби насміхалися, стояли наглухо забиті балками навхрест.

— Ми стільки згаяли часу, щоб поцілувати «замок»… — розчаровано пробубонів друг, все ще не відводячи погляду від дверей.

— Авгус знав… Тепер зрозуміло, чому так легко погодився на допомогу.

— Доки ми знову доберемося до Північного Входу…

— Не буде ніякого Північного Входу, Зуфаре.

— Ти що, збираєшся голими руками віддерти це дерев’яччя?

— Ні. Пам’ятаєш яму, в яку я ледве не звалився. А якщо це обвалене підземелля, про яке говорив Авгус?

Зуфар, не дослухавши, потягнув туди. Ми стояли на краю прірви, що дихала мороком і сирістю.

— Присвіти, — прошепотів товариш, даремне вглядаючись у непроглядну темінь.

— Дивись, — не втримавшись, крикнув я, — там якісь балки, схожі на укріплення ходу!

— Невже й справді підземелля??

— Та й як спуститись туди? Може…

Раптом земля під ногами розтанула мов сніг на сонці. Я встиг лише здивовано зиркнути на Зуфара і прямими ногами полетів донизу.

— Айхо!!! — почув десь згори. — Айхо!!!

Я чув Зуфара, але руки мовчки потягнулися до синця на лобі. В голові гуділо, як на сакарійському базарі, кольорові кола миготіли перед очима. Повільно намацавши вогняну квітку, я озирнувся.

— Зуфаре-е-е… — промимрив. — Спускайся! Схоже, ми потрапили за адресою.

— Чекай! Вже-е-е-е…

На голову посипалась холодна земля, і гучно звалився Зуфар. Ми стояли, потираючи синці й від здивування пороззявляли роти.

— Ти колись бачив щось подібне?

— Ні-і-і… Навіть не підозрював, що таке існує…

Попереду чорнів велетенський прохід, в якому могли поміститися, не згинаючись, троє вершників на довголапих анжирах. Висота кам’яного коридору вражала!

— Думаю, все це збудовано не для людей, — прошепотів Зуфар.

— Гадаю, що і не людьми… — приголомшено додав я. Востаннє озирнувшись, ми невпевнено рушили вперед. Велетенський коридор, майстерно викладений дивним чорним камінням, гучною луною відбивав кожен наш боязкий крок, наче відгаркувався від непрошених гостей. Неприродно гладкий, ідеально чорний камінь виблискував так, ніби його щойно відтерли і намастили воском. Здавалось, що тут щодня проходила з мітлою покоївка. Навіть під ногами не назбиралося пилюки. Кожного разу, коли я опускав палаючу квітку донизу, у темному навощеному дзеркалі бачив власне відображення, ще два рухалися зліва, два справа. Наче цілий гурт Зуфарів і Айхо крокували під землею.