Андрій Кокотюха - Полювання на Золотий кубок

Денис Черненко тонув.

Він ішов на дно швидко і стрімко, як рибальський гумовий човен, пробитий гострим шматком прибережного корча. Потопав, наче найбільший у світі корабель «Титанік» серед нічного океану під час свого першого і єдиного рейсу. Гинув на очах у двадцяти хлопців і сімнадцяти дівчат.

Як на зло, цьогоріч від початку березня жоден із однокласників не захворів. 7-А клас зібрався весь, і тепер тридцять сім пар очей дивляться на того, кому не пощастило. І в жодних очах не прочитаєш співчуття потопаючому.

— Черненку, ми всі тебе слухаємо, — підбадьорив носатий історик. У голосі вчителя Денис так само нічого втішного не почув. — Розкажи нам щось цікаве.

— Не знаю я нічого цікавого, — буркнув хлопець, стоячи біля дошки обличчям до класу і переминаючись із ноги на ногу.

— А мені здавалося, що історія — цікавий предмет, — історик зробив вигляд, що здивувався. Хтось із однокласників про всяк випадок реготнув.

Прикро ось що: проти історії Денис справді нічого особливого не мав. Часом йому було навіть цікаво слухати розповіді вчителя про різноманітні бої й переможні походи князів та королів. Правда, коли той оповідав про сварки князів між собою, Черненко байдуже дивився у вікно або обережно починав гортати перший-ліпший журнальчик. Про футбол і машини хлопцеві в такі моменти було читати цікавіше, ніж про якусь феодальну роздрібненість.

Ні, історія — нормальний предмет. Та й історик у них не такий вже зануда. Є гірші предмети. Візьміть хоч алгебру. Або літературу — там постійно змушують вчити щось напам'ять. Може, Денис і вчив би. Тільки всі ці віршики чи шматки класичної прози йому видавалися зовсім нецікавими.

Історія — то інша річ. Усі ці давні воїни, богатирі-ратники чимось подобалися Денисові Черненку. Він уявляв, яким треба бути сильним, щоби піднімати ковані мечі та довжелезні списи. Алгебра з її квадратними коренями князівським дружинникам точно не потрібна. Але ж історик зараз не про битви його запитує. І не просить пояснити, чому богатирі мусили займатися спортом…

— Предмет нормальний, — погодився Денис із учителем, аби лиш не мовчати.

— О, це вже прогрес! — історик пройшовся перед класом, заклавши руки за спину, через що дуже нагадував чаплю. Його в школі так і дражнили — Чапля.

— Отже, — продовжив історик, — я недарма стараюся. Але, — його худий палець націлився на стелю, — я все це не вигадую. Підручники теж складають мудрі люди, які так само нічого не вигадують. Історія, Черненку, залишається в документальних літописах та героїчних епосах. Особливо це стосується історії Київської Русі кінця десятого — початку одинадцятого століть. Тому, — вчитель повернувся на своє місце, вмостився за столом, підсунув до себе класний журнал, — мені хочеться почути від тебе, Черненку, ім'я бодай одного героя того часу.

— Людина-павук! — вигукнув із задньої парти Ігор Нещерет. Тепер клас вибухнув реготом дружно.

Історик зробив вигляд, що не звернув увагу на цей вигук.

— Мені здається, Черненку, ти трошки подумаєш і скажеш усім нам, хто був героєм народного епосу, який оспівував боротьбу русичів із ордами кочівників. А хто такі кочівники, нам скаже Нещерет.

Під хихотіння класу дотепник підвівся і, затинаючись, промимрив:

— Ну, кочівники… Вони… той… кочували… Вели переважно кочовий спосіб життя, — старанно наморщивши лоба, почав Нещерет. — Кочівниками були монголо-татари. У них було велике військо, і це військо постійно нападало на Київську Русь, грабуючи її і беручи в полон жінок та дітей…

Поки Нещерет говорив, а історик із непідробною цікавістю його слухав, Денис жадібно нипав поглядом по обличчях однокласників, які сиділи на перших партах. Йому потрібна була підказка. Соломинка, за яку готовий схопитися будь-який потопаючий.

Цю соломинку міг кинути лише Білан.

Максим Білан сидів якраз за першою партою у першому від дверей ряду. Цей зубрила робив вигляд, що нічого не відбувається. Правильно, викликали ж не його, чого б йому ото «паритися». Він точно знає все про ті дурнуваті епоси.

Ніби відчувши на собі пекучий погляд Дениса і немов прийнявши сигнали, котрі той посилав, Максим подивився на нього і навіть кивнув: чого, мовляв, треба? Черненко напружив м'язи обличчя, викотив очі й кілька разів гойднув головою, закликаючи: «Підказуй, дурню!»