Андрій Кокотюха: Полювання на Золотий кубок

— Це він був тим другим невідомим, — пояснив пізніше, за чаєм у Бабусиній Хаті, Максим Денисові. — Він грав на автоматах разом із твоїм Володькою…

— Не називай його моїм! — люто просичав Денис.

— Нехай — просто Володько, — примирливо погодився Максим. — Отже, Завгородній і його друг Боровий програлися по самі вуха. Дядя Костя, як водиться, довго терпів, а коли «клієнти дозріли», сказав: «Час платити!» Тягнути гроші з дому невигідно: батьки помітять. Десь підробляти і віддавати платню цьому павукові — нема дурних. Лишається тільки щось украсти. Тут Володько і згадав про Золотий кубок. А далі ти все знаєш.

— Чого ж дядя Костя в школу приперся?

— Теж психологічний хід. Так боржники дужче нервують. Бо не хочуть, аби про їхні справи всі дізналися. Через те Володько і затягнув цього «грального короля» в нашу роздягалку для переговорів.

— Як же ти додумався обмазати кубок тією хімією? Тепер зрозуміло, для чого рукавички і чому ти заборонив торкатися його голими руками.

— Юхим Юхимович. Хімік, — коротко відповів Максим. — Розумієш, просто так вибивати скло в шкільному кабінеті я не можу собі дозволити. А тато мій цього вчителя дуже добре знає. Одне із захоплень Хіміка — детективні романи. Хімія — таки нудна наука, ось він і відпочивав з детективами. Чоловік самотній, живе у великій квартирі сам із собакою. Йому хочеться вражень. Коли я з ним поговорив на великій перерві, він із півслова мене зрозумів. Це він від гріха подалі підстрахувався і обробив кубок якоюсь гидотою… Тому, до речі, директор йому кубок і довірив: крадії здобич у жодному разі далеко не занесуть.

— Ага, а тоді ми сказали тим двом: ми дамо вам спеціальний розчин. Бо тоді Шеф дуже швидко дізнається, що у Завгороднього з руками. А той навряд чи такий мужній герой, що не викаже дядю Костю, винуватця цього всього. Тільки я не думав, що ця парочка погодиться так швидко.

— Юрці Боровому ще пощастило. Відбувся легким переляком. Він же тоді свого листа одразу Володьці показав — кодове слово «дядя Костя» таки спрацювало. Завгородній заборонив йому смикатися. А коли сам такого листа отримав — одразу виказав себе. Бо не знав, хто його випередив і де кубок шукати. Тому, до речі, й провокував молодших спортсменів.

— Значить, це Хімік побалакав тоді з Тумановським? — запитав Денис після короткої паузи.

— Правильно. Так само собою вийшло, що він став нашим третім помічником. Сищик без науки — як без голови.

— До речі, про голову…

Денис повільно підвівся, посміхнувся, підійшов упритул до Максима і несподівано влупив йому просто в центр лоба лункого щигля.

— Е, ти чого! — Максим схопився за забитого лоба.

— Нічого. Це тобі за Конана-варвара. Треба ж якось поквитатися.

— Та йди ти знаєш куди! — ображений Максим відвернувся.

Витримавши невеличку паузу і давши йому заспокоїтися, Денис примирливо сказав:

— Гаразд, забудьмо. Послухай, мені ще одне незрозуміло: Золотий кубок — справді золотий?

— Яка тобі різниця! — огризнувся Максим Білан.