Андрій Кокотюха - Полювання на Золотий кубок

Раз-два: розкласти іменні конверти.

Три-чотири: вийти з класу.

На перерві Денис похвалився Максимові своїми успіхами.

— Я про це тільки там згадав. У всіх спортсменів сумки й наплічники з наворотами.

— Розумію. Підкреслюють індивідуальність, — кивнув Білик.

— Що креслять?

— Не важливо… Кажи.

— У Стьопи Вовченка до застібки наплічника малесенькі сувенірні боксерські рукавички приторочені. У Вані Дідика сумка брудна — емблему «Шахтаря» намагався витерти, тільки все одно видно. На сумці Тумановського намальований Людина-павук. Здоровило цей Толя, а такими дурницями цікавиться… Так, — він на мить заплющив очі, — у Юри Хорунжого і Сашка Юхимця теж «динамівські» наплічники, тільки вони ж у різних класах, не поморочимося. Ось і все!

— Чудово! — вигукнув Максим. — Тепер листи стовідсотково потраплять куди слід. І сьогодні ми щось-таки дізнаємося. Уперед, напарнику!

Коли знаєш, що до якої торби класти, справа таки швидше рухається. Вже до дванадцятої дня кожен із семи підозрюваних отримав анонімне попередження. Залишалося чекати, хто з них прийде на призначену зустріч.

Рівно о третій дня Черненко з Біланом уже стояли на платформі станції метро «Лісова». Станція кінцева, людей завжди багацько товчеться, — але не аж так людно, щоби загубити того, кого шукаєш.

Юркові Боровому, кандидатові номер один, хлопці дали п'ятнадцять хвилин. Не прийшов. Викреслюємо.

На наступній, «Чернігівській», народу було не дуже багато. Хлопці тупцяли біля місця зупинки першого вагону, намагаючись не привертати до себе уваги. П'ятнадцята тридцять, ще п'ять хвилин, ще… Відпадає боксер Стьопа Вовченко. Денис навіть зітхнув із полегшенням: Стьопку він поважав.

Станція «Дарниця». Народу побільшало — наближалася година пік. Дідик не з'явився, і Денис трішки засмутився: палкий прихильник київського «Динамо», він недолюблював фанатів «Шахтаря», нехай і колишніх.

Наступна станція «Лівобережна». Люди сновигають туди-сюди активніше. Та й сіріє надворі помалу. Не так, звісно, як узимку, та все одно не білий день. Васі Книша з 10-Б класу на платформі не було…

«Дніпро». Місцеві рибалки починають масово розбрідатися по домівках. Юрко Хорунжий не прийшов.

Далі — «Арсенальна». І вже година-пік. Добре хоч вихід тут один і сама станція порівняно невелика. Достояли до пів на шосту, для чистоти експерименту почекали хвилин десять. Не спокусився Сашко Хорунжий, нема його.

Коли, проїхавши «Хрещатик», вийшли на «Театральній», — трішки розгубилися. Народу тут як мурашок. Туди-сюди сновигають, із лінії на лінію переходять, та ще й патруль міліцейський чомусь збентежив Черненка. А Білана, навпаки, огорнув смуток: невже його розрахунки неправильні, невже ніхто із семи…

Стоп! Ось він!

Толика Тумановського з його знаменитим Спайдерменом на рюкзаку обоє помітили практично одночасно.

Він вийшов із вагону, роззирнувся, неквапом пройшовся по платформі. Ставши точно по центру, почав крутити головою в різні боки. Денис хотів уже йти до нього, навіть крок уперед зробив, — аж раптом Максим сильно, обома руками, схопив його за рукав.

— Ти чого? Ось же він, дяді Кості дружок!

— Добре, — цикнув просто у вухо партнерові Максим. — Ходімо звідси. Потім поясню. Гайда, поки не випас…

Годинник показував початок дев'ятої вечора.

Толик Тумановський був удома і саме збирався дивитися новий фільм на диску — він фантастику любив. Та щойно запустив програвач і зручно влаштувався на дивані у своїй кімнаті, як спочатку задзвонив телефон, а потім мама гукнула:

— Толику, це тебе!

Пробурчавши щось незадоволено, Толик пройшов до великої кімнати, взяв у мами трубку радіотелефону, промимрив: «Алло» — і почув із того боку дуже знайомий голос:

— Молодий чоловіче, мені потрібно з вами поговорити. За п'ятнадцять хвилин я гулятиму з собакою в парку. Якщо це вам незручно, готовий погуляти там, куди ви можете в цей час до мене вийти…

Толик дуже здивувався. Хоча це був не перший його подив за сьогоднішній дивний день.

…А вранці Максим Білан чекав Дениса Черненка на перехресті. Накрапав березневий дощик, Максим під парасолькою був схожий на гриба. Денис під його парасолю ставати відмовився, натягнув дужче свою кепку, і вони покрокували до школи.

— Це не він, — коротко повідомив Максим.

— Як!? Звідки знаєш?

— Почнемо спочатку, — хлопці зупинилися на бровці, пропускаючи авто, а тоді швидко перейшли дорогу, і Максим повів далі: — Вчора ти погодився зі мною: з двома семикласниками десятикласник ні про що серйозне говорити не захоче. Він узагалі не сприйме нас серйозно. Навіть більше: зрозуміє, що таких шмаркачів нема чого боятися.