Андрій Кокотюха - Полювання на Золотий кубок

Тим не менше, коли наступного дня перед початком уроків учнів від сьомого до одинадцятого класів знову запросили на загальні збори до великої зали, про крадіжку кубка відомо було вже всім.

Цього разу Шеф говорив коротко і суворо: — У нашій школі сталася неприємна подія. Ви вже щось чули, але я зроблю офіційну заяву.

Вчора після уроків хтось учинив пожежу в лабораторії хімічного кабінету. Поки її гасили, невідомі викрали Золотий кубок, який повинен був стати головним призом на наших шкільних спортивних змаганнях.

Учні захвилювалися, та директор жестом попросив тиші й продовжив:

— Я не вірю, що на такий учинок наважився хтось із учнів нашої школи. Адже йдеться про її честь. Зокрема-спортивну. Тому, вкравши Золотий кубок, невідомий зловмисник вкрав би власну честь і гідність. Але це неможливо, правда?

— Пра-а-а-вда-а-а! — відповів йому дружний хор в основному хлопчачих голосів.

— Якщо так, то злодія треба шукати за межами нашої школи. Я повідомив про крадіжку міліцію. Але я завжди можу забрати свою заяву, щоб не ганьбити честь школи не лише фактом зухвалої крадіжки, а ще й міліцейським розслідуванням. Я готовий почекати тиждень. Якщо протягом семи днів Золотий кубок десь знайдеться, і мені його принесуть просто в кабінет, я обіцяю, що не питатиму того, хто його принесе, де він його знайшов. Не зроблю жодних висновків. Міліцейське розслідування буде припинене.

Усі схвально загули. Денис і Максим перезирнулися.

— Нарешті, якщо хтось гадає, що без Золотого кубка наші змагання не відбудуться і найкращого спортсмена серед учнів сьомих-дев'ятих класів не буде визначено, той помиляється. Щоправда, нам доведеться червоніти за нашу недбалість перед спонсором. Частково я і сам винен: мусив тримати Золотий кубок у своєму кабінеті. Проте я гадав, що лабораторія нашого шановного Юхима Юхимовича — більш надійне місце. Якась підла людина вирішила довести, що я помилявся. Наступного разу помилок не буде! І ніхто не зірве наших спортивних змагань!

Ці слова зустріли гучними оплесками. Дехто навіть звівся на ноги. А Денис із Максимом знову перезирнулися. Тепер уже Білан помітив розгубленість у погляді товариша.

Після уроків обидва традиційно подалися до Бабусиної Хати. Щойно Максим зачинив за ними двері, як Дениса прорвало:

— Розумієш, що ми наробили? Ми ж тепер все одно злочинці!

— Спокійно, — Максим пожбурив наплічника в куток, скинув куртку і за звичкою заходився ставити чайник.

— Нічого собі заявочки! Спокійно! Ти слухав, що Шеф казав?

— Слухав ти, — виправив його Білан. — А я чув. Гадаєш, він даремно кілька разів наголосив, що ні на кого зі своїх не думає? Це він усіх так заспокоїв. Бо в такому разі його прохання: «поверніть за сім днів Золотий кубок — і нікому нічого не буде», зовсім нелогічне. Якби серед купи народу в залі не могло бути ймовірного викрадача, директор цього б не казав. Або ж він припускає змову зі сторонніми особами.

— Так і є, — сказав Денис, трошки заспокоївшись. Уміє цей капосний Білан все по поличках розкласти! Послухаєш — і паніка минає. Хоча…

Обидва дружно глянули на Золотий кубок, який стояв на столі біля комп'ютера. Денисові дуже хотілося його торкнутися, прикинути на вагу, однак Максим попередив — краще не чіпати його руками. І Черненко вкотре погодився з ним.

— Кажу ж тобі — ми вкрали його з благородною метою, — наполягав Білан.

— Тепер піди і доведи комусь своє благородство, — знову почав заводитися Денис. — То як, підкинемо його завтра під директорський кабінет? Удруге його точно стирити не дадуть.

— Це варіант. І я одразу повівся б на це, якби справді вкрав Золотий кубок для того, щоб потім продати його комусь чужому. Типу, перейнявся директорськими словами про честь школи і все таке. Або просто злякався б, усвідомивши, що накоїв. Ось лише вся справа в тому, що ми збиралися не просто сховати кубок у більш безпечне і нікому не відоме місце, чи не так?

— Ну… так, — Денис почувався геть збитим із пантелику.

— Нам потрібно спробувати знайти не лише тих, хто насправді полює за Золотим кубком, але й дядю Костю, який значно від них небезпечніший. Якби не він, навряд чи хтось із старшокласників ризикнув би зробитися крадієм. Отже, — підсумував Максим, — вони налякані дужче, ніж ми. А ми налякані, так?

Денис ствердно кивнув.

— Вони бояться, що хтось їх випередив. І вони, таким чином, втратили можливість віддати тому лиховісному дяді Кості свої борги. А нам нема чого боятися. Ми будь-якої миті можемо повернути кубок на місце і спекатися його назавжди. Отже, нам слід бути удвічі обережнішими. Розумієш, чому?