Андрій Кокотюха - Полювання на Золотий кубок

Суворо глянувши в залу, Шеф почав плескати в долоні. Всі учні дружно підхопили.

— А тепер, — урочисто промовив пан Тумановський, — головний приз! Наш Золотий кубок!

І він дістав із пакета якийсь предмет, загорнений у звичайну газету. Розгорнув її і виставив на стіл невеличкий, але — справжнісінький кубок.

Зі свого місця Максим і Денис не могли його як слід розгледіти. Проте момент був направду урочистий; усі підвелися, звідусіль чулися радісні вигуки. А Максим і Денис, не змовляючись, подивилися один на одного.

— Ось воно, — самими губами промовив Білан.

— Гадаєш? — так само тихо запитав Черненко.

— Більше золотих предметів у школі немає. Вони знали про Золотий кубок і хочуть украсти саме його.

Після уроків хлопці домовилися знову зустрітися в Бабусиній Хаті. Кращого місця для штабу й командного пункту все одно не придумаєш.

Протягом дня під час кожної перерви Максим кудись зникав. А Денис так і не вирішив, що йому робити і чи є в нього якісь думки. До того ж, ні про що інше, крім як про знайомі нотки в голосі невідомого старшокласника, він думати не міг.

По дорозі Максим намагався ні про що конкретне не говорити. Лише коли хлопчаки за традицією заварили собі чаю, він нарешті поділився з партнером усім, що вдалося дізнатися за день.

— Як бачиш, одне невідоме вже знайдене. Хтось націлився поцупити саме Золотий кубок, згода?

— Згода, — кивнув Денис. — Без варіантів.

— Якщо так, тоді коло підозрюваних дещо звужується. Про те, що в нас буде чемпіонат, наперед знало дуже небагато людей. Директор, фізрук і, напевне, ті семеро, хто буде нас, так би мовити, «журити». Судді.

— Шестеро, — поправив Денис. — Володько Завгородній відпадає одразу.

— Чому?

— А чому ти не підозрюєш Шефа, Чемпіона чи взагалі того кренделя, який цей кубок приніс?

— Ну, як же…

— Отак же! — передражнив його Черненко. — Ти знаєш, розумнику, що синок цього Тумановського, Толян, вчиться в 11-Б? Ось хто міг знати про Золотий кубок раніше! І він — головний суперник Завгороднього!

— Так-так, цікаво. Чого ж ти мовчав?

— Бо я лише тепер про це згадав! Ось тільки з Володькою він не дружить, бо Володько — реальний чемпіон, а Толян — так, шахи пересуває. Ну, плаває ще…

— По-твоєму, шахи — це не спорт?

— Такий самий, як і оті ваші битви з ґоблінами на комп'ютері! До речі, чому ти сказав «нас»?

— Що — «нас»? А-а-а! — зрозумів Максим. — Ну, тут усе просто. Ти теж спортсмен. Отже, в боротьбу за Золотий кубок уключишся. Фізрук тебе неодмінно впише до претендентів. Тому вберегти головний приз від крадіїв ти особисто мусиш бути зацікавлений. До речі, про цього Толяна — цінна інформація. Поставимо його номером першим.

— Володьку Завгороднього щоб мені нікуди не вписував! Тим паче, що він якраз і не зацікавлений, аби Золотий кубок десь зник. Він же тепер «великий перець». Головний суддя! Мусить же він когось нагородити через два місяці.

— Правда, — погодився Максим. — Мені до цього вашого спортивного супергероя байдуже. Але я за ним трошки спостерігав. Любить, коли ним захоплюються. І при всіх вручити Золотий кубок, вирішити чиюсь спортивну долю — це йому за щастя. О'кей, тоді навпаки: запишемо Володьку в наші ймовірні спільники. Якщо буде така потреба, попросимо його допомогти.

— Це діло, — задоволено кивнув Денис. Думка про те, що він зможе колись підійти до свого спортивного кумира як до рівного, зігріла одразу.

— Одне слово, у нас є семеро підозрюваних старшокласників. Усі вони так чи інакше стояли чи стоять за спортивну честь школи або району. Отже, на доброму рахунку в усіх учителів. Себто, теоретично поза підозрою. Але я, Денисе, одного боюся: поки ми почнемо їх вираховувати і відкидати одного за одним, мине час, — а Золотий кубок збираються вкрасти завтра-післязавтра.

— Який вихід?

— Простий і складний одночасно. Треба його заховати. Зараз він у кабінеті хімії. Там, де лабораторія і реактиви. Чому там? Бо цей кабінет добре замикається. І під сигналізацією — бо перший поверх. Ти про це не знав, скажи?

— Знав, — підтвердив Денис. — А ти як рознюхав?

— У тому й річ, що я особливо не старався, як ти кажеш, нюхати. Хоч це нібито й не розголошували, але де зберігають Золотий кубок — не така вже й таємниця. Не бачу іншого виходу, крім як переховати його. Себто, заховати краще.

– І як це зробити? — поцікавився Денис. Максим подивився на нього чомусь винуватими очима.