Оршуля Фариняк - Айхо, або Полювання на шпигуна

Я заглянув у напівпрозорі очі старця і ледь не розбився об нездоланну стіну внутрішньої таємничої сили Совредо.

— Я був відвертим з тобою, запам’ятай це. Відчуваю, що колись мені знадобиться ще й твоя прихильність, коли повернемось до цієї розмови. Щасти вам!

Совредо, доклавши чималих зусиль, підвівся. Стареча голова кивнула нам на прощання. Немічні кроки затихли у темряві довжелезного коридору Бібліотеки.

Ми все ще стояли з Зуфаром, наче два вкопані стовпи, не зронивши ні слова.

Якби ж я тоді знав, що означали насправді загадкові слова старця…

— Делея хоче повернутися в Сакарію, — повідомив Зуфарові, коли нарешті оговтались від зустрічі з Совредо.

— Це схоже на неї.

— Що? — здивувався я, — І оце все, що скажеш? Хоч уявляєш, в яку халепу вона може потрапити, якщо опиниться сама на кораблі?

— Айхо, я не сказав, що в захваті від цієї ідеї. Просто мене все менше дивують вчинки Делеї.

Я здивовано слухав товариша і ніяк не міг зрозуміти, чи він все ще сердиться на подругу через безпідставні ревнощі, чи то справді знає її краще за мене.

— Я пообіцяв допомогти…

— Чомусь і це не дивує, — нарешті усміхнувся Зуфар.

— І якого рудого ти погодився?

— Вона не залишила вибору.

— Вічно тобою маніпулюють жінки, — розійшовся товариш. — То ця дивна Мія, тепер Делея…

— Зуфаре!

— Добре, добре! У нас є три дні, щоб відмовити її від цієї дурнуватої ідеї.

— А якщо Делея права… — завагався я.

— Що?

— А що б ти зробив на її місці?

— Це зовсім інша справа. Ми — чоловіки і зможемо постояти за себе. А Делея… Нехай їде з нами до Захрейну.

— Ага, хочу побачити, як ти це їй скажеш.

— Айхо-о-о! Зуфаре-е-е!

До нас щодуху нісся Ортах, розмахуючи рукою, в якій тримав якийсь папірець.

— Його лиш бракувало, — здивувався Зуфар.

Ледве не збивши нас з ніг, Ортах, відхекуючись, затараторив:

— Як… хе, добре… ех-хе, що я вас… хе… побачив. Мені прийшов… ех-хе… лист.

На бідолаху боляче було дивитись. Скуйовджене жорстке волосся стирчало в різні боки, як подерта щітка. І без того багряна шкіра юнака налилась іще більшими барвами, здавалося, якщо торкнутися, то попечешся. Розгублений і схвильований юнак у всіх викликав почуття жалю, йому завжди хотілося допомогти. Навіть нахаби з Трійці поблажливо не чіпали однокласника. А після випадку у Свічковому Саду й зовсім полишили будь-які наміри збиткуватися над постраждалим.

— Що трапилось?

— Мені, мені… прийшов лист… — ледве не хлипав Ортах.

— Щось негаразд вдома? — співчутливо запитав Зуфар.

— Ні, хвала небесам, усе добре.

— Та що ж сталось? На тобі лиця немає.

— Лист прийшов із запізненням.

— Ортаху, не думаю, що через це так варто засмучуватись, — втрачав терпець Зуфар.

— Та ви не розумієте! — істерично запищав юнак. — Лист прийшов із запізненням! Його відправили ще до початку війни!

— І що?

— А те, що в ньому повідомлялось про приїзд моєї сестри. До мене, в Шанталію.

— Ну…

— Та як ви не розумієте? — Ортах був у відчаї. — Вона сьогодні-завтра має прибути в Шанталію. А через цю війну будь-які відвідувачі з Сакарії заборонені. Бідна моя сестричка, — лементував хлопець, — зважитись на таку далеку подорож, щоб, ледве ступивши на берег, повернутись назад!

— Ортаху, справді кепська ситуація, але чим ми можемо допомогти? — здивувався Зуфар.

— Як? Але ж Айхо внук Майстра О, а той товариш Майстра Каро! А Каро Куратор Університету. Він напевне дозволить мені хоч на трішки побачити сестру. Якби ви тільки попросили про це. Будь ласка! Як подумаю про бідолашну… — і Ортах заридав.

— Ну годі, годі, — зніяковіли ми. — Я не обіцяю, але спробую поговорити з дідусем.

— О, Айхо, я завжди знав, що ти хороший хлопець. І не вірив Заро, — та, спохопившись, Ортах замовк. — То я піду? Айхо поквапся, будь ласка, якщо сестра прибуде сьогодні…

— Не хвилюйся, ми спробуємо допомогти.

Обличчя Ортаха проясніло. В очах заіскрились вогники. Якби він міг кинутись до нас з обіймами, то, здається, зробив би це, але, як завжди, не наважився і зніяковіло поплентався геть.

— Ти такий добрий, Айхо, — збиткував Зуфар. — Просто якийсь хлопчик-помагай. Ти, щоб про нас поговорити, не зміг розшукати Радо чи Каро. Як же зараз це зробиш? А, стривай, це певне вже буде після того, як посадиш Делею на корабель до Сакарії.

Пропустивши повз вуха в’їдливі нападки товариша, мене осінило.

— Зуфаре, ти геній! — радісно вигукнув я.