Оршуля Фариняк - Айхо, або Полювання на шпигуна

Та я не бачив усмішки старигана. Перед очима промайнула іскриста життєдайна усмішка Зуфара, бунтарські очі-озера Делеї, мудрі і сумні Майстра Авгуса, бездонні і згубні Мії… Друзі зараз усміхалися мені. Вони всі були ще поруч…

— Тобі пора, — обірвав видіння Премудрий.

— Куди?

— На волю. Присвіти краще квіткою ось той куток, — вказав старечою рукою Совредо.

Я механічно повернувся, підняв вище свічу, придивився і справді в затемненому закапелку багряної печери виднілись дерев’яні двері.

— Тобі туди, Айхо. Коли відчиниш хід, назад повернутися уже не зможеш. Це я так, по-дружньому попереджаю.

Я наче і не рухався, а миттю опинився перед зачиненою дерев’яною брамою. Вже розумів, що назад дороги немає. Совредо не дозволить. Очима, повними болю і презирства, глянув на старця. Приречено перевів погляд на широкі масивні двері і несподівано уже знайоме смарагдове мерехтіння рун наче підморгнуло мені. Портал!!!

— Зачекай! — крикнув я Совредо. — Дай відповідь на останнє запитання!

— Запитуй.

— Те, що я розповів тобі про камінь… Звідки знаєш, що правда? Звідки знаєш, чи не обдурив тебе востаннє бунтар Айхо?

Совредо різко напружився, наче завмер… По старечому зморхлому обличчю попливли багряні лапаті плями… В очах спалахнув сумнів… і страх…

— Стій!!! — закричав старий.

— Прощавай, Премудрий, — усміхнувся я, і зробив крок уперед назустріч яскраво-зеленому сяйву древніх чарівних рун…

25.03.2013 р.