Оршуля Фариняк - Айхо, або Полювання на шпигуна

— Не вірю… — пробурмотів до себе я, — не вірю, що все це відбувається зі мною насправді. Нехай це виявиться страшним сном… То це ви допомогли зраднику втекти?

— Ой, Айхо, я тебе прошу. Що за формулювання?

"Допомогли втекти зраднику"? Ну, скажи, яка була б користь, що Ортаха Охоронці замордували б до смерті? Чи кинули довіку гнити у підземеллях? Їх дурнуваті, так звані Лицарські Статути ніколи б не дозволили піти із темним на домовленість. А грубою силою від жерця вони б нічого не добилися. Хіба — впертішої мовчанки. І скажи, хто приніс Шанталії більше користі: я "допомігши зраднику втекти", але отримавши життєво цінну інформацію, чи ви зі своїми Орденами Охоронців, які б і досі билися головою об стіну мовчання шпигуна?

Я спантеличено замовк.

— Нарешті, починаєш розуміти мене, Айхо. Можу видихнути спокійно, бо найменше у світі я б хотів…

— Зачекайте! — у відчаї перебив. — Я не розумію і не хочу розуміти!!! Та що врешті-решт робить цей клятий камінь?

— А це вже вибач! Навіть тобі розповісти не можу. І камінь, і знання про його можливості повинні нарешті зникнути з лиця землі. Заради всього людства. Заради миру і спокою Узбережжя.

— Але чому? Чому, Совредо, ви просто не розпитали мене про камінь? Для чого була уся ця трагічна вистава?

— Ну, скажімо, якби все пішло так, як я задумав, якби не твоя клята впертість, ти б ніколи не поставив би мені цього питання. Так часто трапляється, Айхо, що події, які відбуваються з нами, відбуваються за чиїмось вдало або не дуже зрежисованим сценарієм. А коли ми випадково дізнаємося, що всього лише актори у чиїйсь п’єсі, то знаходяться такі, як ти, що повстають. Починається бунт. Та чи до доброго? Це те ж саме, що грати гру, не знаючи правил, проти тих, хто цю гру вигадав… Те ж саме зараз робиш ти…

Я слухав дивні незрозумілі речі старця і невідривно дивився у його очі. Неймовірно, але вони здавалися щирими.

— Та все ж, Совредо, чому просто не спитали мене?

— Я не міг так ризикувати. Це надто важливо, щоб розмірковувати про манери. По-перше, я сумнівався, що захочеш розповісти. Адже ти настільки впертий, що міг вбити в голову, що краще про камінь мовчати взагалі, ніж сказати хоч слово. І тепер я розумію, що був правим. По-друге, навіть якби й розповів, то міг приховати якісь деталі, які для тебе здалися неважливими, а насправді могли виявитися фатальними. По-третє, часу зовсім не залишилось. Тебе і твоїх друзів арештували Золоті. Потрібно було вас якось визволяти. Врешті-решт твою шпигунку Мію я теж не залишив у біді, бо зрозумів, якою важливою вона для тебе є. Я ризикував життями Майстра Авгуса і юного Даклара, щоб витягти вас із в’язниці. Чи ці жертви ти теж вважаєш даремними? Може, нарешті розумієш, що насправді я рятував вас, і ніколи не хотів скривдити… Залишався один єдиний вихід… Примусити тебе говорити. Говорити під страхом смерті. Ні, не твоєї, я ж знав, що це не спрацює. Під страхом смерті твоїх друзів. Під страхом реальної смерті. Лише так я міг впевнитися, що ти розповіси правду. Всю правду… Але ти не мав дізнатись, що за цим стою я. Для цього і був потрібен скорпіус.

— Це просто жахливо, — у відчаї я стис руками голову, бо все, що чув, просто не вміщалося, могло розколоти її, як дозрілого горіха.

— Жахливо? Ти говориш: жахливо? — обурився старець. — Це розповіси усім тим, хто врятується від жахіття війни, бо без каменя Кассії вона може закінчитись, так і не розпочавшись.

— Годі, Совредо, я справді не можу більше чути усе це!!! Не можу і не хочу. Відведіть мене до друзів. Я хочу їх побачити.

— Це неможливо.

— Що? Як… ви ж обіцяли, що вони житимуть.

— Заспокойся, Айхо. Вони, звичайно, живі. Ти просто ображаєш мене, перетворюючи на якогось маніяка!

— Не розумію…

— Ти не можеш побачити друзів, тому що ти повинен піти…

— Що?

— Ти ж попрощався з Делеєю і з Зуфаром…

— Не смійте вимовляти його ім’я!

— Ну ось, знову за старе. Але колись обов’язково зрозумієш, що я був правий. Я рятую тебе, Айхо! Рятую! Даю довгоочікувану волю. Адже якщо залишишся тут, Орден Охоронців на чолі з Сервіусом Арейським ніколи вже не випустить тебе із золотих лап. Ти один з Вісьмох, яких ревно оберігатимуть. За межі Шанталії ти не вийдеш, та й чи дозволять вийти хоча б за межі Університету або довічної в’язниці? А чи зможу ще раз тебе витягнути, не знаю. Майстер Авгус змушений тікати із Шанталії. Адже виступив проти волі Сервіуса, порушив усі мислимі й немислимі правила… Тепер сам вигнанець. Про те, що допомагав Даклар ніхто не дізнається. Так що не хвилюйся, твоїх друзів я врятую. А тебе рятую уже… — і Премудрий Совредо усміхнувся.