Оршуля Фариняк - Айхо, або Полювання на шпигуна

— Візьміться за руки в ланцюжок, — тихо скомандував Авгус і затис долоню Делеї.

Зуфар міцно здавив мою, я вхопився за чиюсь маленьку і гарячу. І хоча нічого не бачив, знав напевне, що це Мії. Серце заколотило, обдало жаром, наче це було і не серце, а піч, в яку невтомно підкидають дрова.

— Делея, Зуфар, Айхо, Мія, — перерахував Авгус, і очі Арахніда, що добре бачили у темноті, стали нашим поводирем у царстві незвіданого древнього мороку.

Ми мовчки рухалися, вчепившись один за одного, хоча у повній темряві це давалося не просто. Кожної миті хотілося зупинитися, щоб переступити чи пригнутися під фантомною перешкодою. Раз по раз наш живий ланцюг гальмував, бо комусь здавалося, що він нарешті зможе здерти з очей неіснуючу пов’язку. Але Майстер Авгус вперто тягнув уперед, не дозволяючи зупинятися. Його дихання з кожним кроком ставало все гучнішим, наче учитель навмисне побільше заганяв до носа повітря щось винюхуючи. Можливо, йшли не так і довго, але здавалося вічність. Відчував, як усе важче рухається Мія. Але несподіваний далекий шум, схожий на булькотіння у гігантських кишках, змусив нас завмерти та збадьоритись одночасно.

— Що це? — спитала Делея.

— Тшшшш… — прошепотів Авгус. — Міцніше тримайте один одного і тепер біжіть за мною, що є духу.

Майстер так сильно смикнув, що я ледве не випустив руку Мії. Не знаю, як нам вдалося так швидко побігти у непролазній темноті, але знаю точно, те що гортанно булькотіло, гримало і гупало у невідомих коридорах підземелля, змушувало гнатися із заплющеними очима.

Ми кружляли, як вихор, звертаючи то вправо то вліво, наче пірнали у сліпі коридори. Набігаючи один на одного, давлячись у тісному ланцюгу. Підіймалися, то знову спускалися, але все ж намагаючись не стишувати темп, бігли далі. А десь то збоку, то знизу, то зверху хтось моторошно булькотів, грюкав і гупав. Здавалось, цьому жахливому марафону не буде кінця, аж раптом рука Мії різко вирвалась, наче її хтось видер. Я почув короткий зойк і непередбачувана тиша ляснула мене з усього маху по обличчю.

— Стійте! Мія!!! — закричав я.

— Не зупинятись! — гаркнув Авгус.

— Мія! Я загубив Мію!

— О, трахамудська гаркавина! — вилаявся Майстер.

Я з розбігу наштовхнувся на Зуфара, зойкнула Делея, всі зупинились.

— Міє! — покликав Авгус, — Міє!

— Я тут! — раптом почули дівочий голос.

Мія повинна бути зовсім неподалік, за декілька кроків, а здавалось, що вона гукає хтозна-звідки.

Авгус шумно затягнув ніздрями повітрям, ступив декілька кроків, прислухався:

— Усім стояти. Щоб не трапилося, ви повинні залишатись тут. А я за Мією.

— Але де вона?

— Вона під нами, провалилась в нижній коридор.

— О небеса, як вона примудрилась, — зойкнула Делея.

— Просто… це пастка, — відповів Майстер і, ще раз наказавши залишатись на місці, зник у мороці.

Ми втиснулись у прохолодну стіну, але все ще продовжували тримати один одного за руки, наче боялись, що хтось може так само несподівано зникнути, як зникла Мія.

— Хтось знає, де ми? — нарешті порушила мовчанку Делея.

— Ні. Але тут мені не подобається, — не встиг товариш договорити, як десь з-під землі донісся такий жахливий вереск, що волосся на голові заворушилося і піднялося сторчма. Вперше я почув, як Зуфар шепоче молитви свого народу. Делея, здається, зовсім оніміла від страху. Та коли по підземеллю рознісся нажаханий крик Мії, я спробував рвонути їй на допомогу, але міцна рука друга вчасно стримала.

— Стій, божевільний! Ти чув Авгуса? Ми нічим не допоможемо, ми ж сліпі!

Та раптом просто під ногами щось загупотіло, зашаруділо і гримнуло так, що здавалося підлога лусне, а стіни заваляться на голову.

— А-а-а-а! — закричала Делея.

Якби міг, то теж загорлав би, але черговий жахливий вереск уп’явся в наелектризований простір:

— Буг-буг-буг-буг-ві-іі-і-і-і-і-і-і!!!

— О, небеса, врятуйте нас!

Дике булькотіння повторювалось знову і знову, гучне сопіння і звуки невгамовної метушні десь зовсім близько зводили з розуму. Від могутніх поштовхів тряслися стіни. Не знаю, скільки б ще часу змогли витримали цей жах, але шум несподівано скінчився, наче обірвалась струна якогось химерного музичного інструмента.

— Майстре Авгусе!!! Зуфаре!!! Айхо!!! Відгукніться!!! — несподівано почули ми голос, якого точно не сподівались почути.

— Дакларе!!! — зарепетували у відповідь. — Ми тут, тут!!! Чорнота враз колихнулась і хвиля теплого жовтого світла ринула на нас. З мороку випірнув Даклар, тримаючи у долоні палаючу свічкову квітку.