Оршуля Фариняк - Айхо, або Полювання на шпигуна

— У всьому винен я, — несподівано тихо промовив Зуфар. — Я не повинен був втручатись у ваші з Мією стосунки. Не повинен був запроторювати її в темницю.

— А я не повинен був вплутувати вас усіх. Міє, — покликав я дівчину, хоча навіть не уявляв, що мав би сказати їй зараз, — я не залишу тебе в біді, ти чуєш?!

— Я знаю, Айхо, — якось на диво просто відповіла дівчина, — та це навряд чи врятує мене.

— Не варто втрачати надію, — несподівано підбадьорила сакарійку Делея. — Хоча ти мені й не подобаєшся, але смерті тобі не бажаю.

Мія саркастично посміхнулась.

Мовчки, нічого не пояснюючи, Зуфар спотайна витягнув із кишені щось схоже на голку та без зусиль відімкнув кайдани. Черга дійшла і до моїх залізяк. Так само мовчки під нашими уважними поглядами товариш відімкнув замки обох камер, звільнивши ошелешених, але окрилених надією дівчат.

Все це пройшло в абсолютній тиші. Ми боялись навіть голосніше дихнути, щоб не привернути увагу охоронців.

— Делеє, — прошепотів Зуфар. — Коли я подам сигнал рукою, голосно заверещи. А ми, Айхо, причаїмось біля вхідних дверей. Коли на галас увірвуться, нападемо ззаду, спробуємо оглушити. Далі діємо за обставинами. І не думай, Міє, що я роблю це заради тебе, це для моїх друзів і мого народу…

— Та добре, добре. Я й не набиваюсь до вашої компанії. Тільки б вибратися звідси…

— Годі вам, — перебив я, — почнімо.

Далі все відбулося, як і задумав Зуфар. На крик Делеї вбігли два наглядачі і, скориставшись ефектом несподіванки, ми напали на них, але наперекір сподіванням боротьба затягнулась. Хтось із вояків покликав підмогу. В підземелля увірвалося ще троє. Стало зрозуміло, що наш задум приречений.

Першого до стінки приперли Зуфара, далі повалили на землю мене.

— Ви розумієте, що цим вчинком прирекли себе до страти?! — раптом гаркнув один з охоронців. — Це зрада! Як тільки про це дізнається Магістр і Рада старійшин, вам кінець!

Нас усіх безцеремонно заштовхали назад до тісних камер. Ледве вдихнувши запах свободи, ми знову опинились у неволі. І тепер уже без надії на порятунок.

— Не зводьте з них очей! Негайно повідомте про усе Магістру і Раді! — віддавав наказ наглядач, енергійно розмахуючи руками.

— Що тут відбувається? — раптом почув я знайомий голос. Перекриваючи шлях охоронцю, який уже зібрався виконати наказ начальника і повідомити про нашу спробу втечі, у дверях в’язниці у білосніжному одязі з’явився Майстер Авгус.

— Що відбувається?

— Майстре, — шанобливо почав наглядач. — Шпигуни напали на нас, намагаючись утекти.

— Шпигуни? — здивувався Авгус, — я бачу тут лише своїх учнів! Що трапилось?

— Ми виконуємо наказ Сервіуса Арейського.

— А-а, Магістра… тоді зрозуміло… — протягнув Майстер, — отже, це й справді важливо.

Не вірячи очам, я дивився як Авгус з легкістю відступив з дороги, пропустив охоронця, який уже нісся з усіх ніг, щоб доповісти про нас Сервіусу.

— Вам краще піти звідси, Майстре, — сказав охоронець, підійшовши майже впритул до Авгуса.

— Звичайно, — погодився той і несподівано різким випадом, наче лещатами, затиснув однією рукою горлянку наглядача, а іншою приставив ножа до пульсуючої жилки на горлі.

— Спокійно, — промовив Авгус до решти ошелешених охоронців, — швидко, без зайвих рухів відімкніть камери і геть звідси! Отак, — сказав задоволено Майстер, коли останній охоронець залишив підземелля. — І вам, капітане, пора, — прошепотів він заручнику і різко штовхнув того за поріг, швидко замикаючи на тяжкий засув двері в’язниці.

Ошелешені, ми не зводили очей з Авгуса, який тепер разом з нами добровільно опинився у темниці. Даремне, що ніхто не був замкнутий у камери, ми все одно ув’язнені.

Авгус усміхнувся, наче прочитав думки:

— Не гаймо часу. Скоро тут збереться піввійська Сервіуса, і двері довго не вистоять!

Подолавши швидкими кроками довгий тюремний коридор, учитель намацав рукою декілька кам’яних плит на стіні, натиснув на одну з них, і під ногами щось клацнуло.

Авгус так само швидко і мовчки підняв люк, що з’явився невідомо звідки, нетерпляче запросивши усіх спускатись. Двічі просити не довелось. Тільки зійшли униз по крутих і незручних сходах, почули, як у двері в’язниці затарабанили десятки рук. Посипались гучні промовисті погрози. Та Майстер не дав дослухати. Кам’яні дверцята над головами зачинилися і звуки стихли…

Зі звуками згасло і світло. Ми опинились у підземеллях куди темніших і глибших за в’язницю.