Оршуля Фариняк - Айхо, або Полювання на шпигуна

Ніколи не думав, що колись так сильно зрадію, побачивши доломарта, але зараз він у прямому сенсі став променем світла у темряві.

— Дакларе!!! — кинулись ми з обіймами до доломарта.

— Де Авгус? — суворо перебив юнак.

Нарешті отямившись, ми згадали про Майстра, Мію і істоту, яка ледве не звела нас з розуму. Розгублено озираючись, вперше побачили куди потрапили. Це не було підземелля. Його стіни не викладені кладкою чи чорним дзеркальним каменем. Це були звичайнісінькі лази у червоній шанталійській землі. За кроків п’ять позаду я побачив чорне око ями, в яку провалилась Мія? Але як оминули ми?

— Міє!!! — покликав я. — Міє!!!

Та жодна жива душа не озвалась. Чулись лише обережні співчутливі зітхання товаришів.

— Мі…

— Не треба, — обірвав на пів слові Даклар. — Мене прислав Совредо, щоб вивести вас звідси. Нам пора.

— А як же Авгус і… Мія? — здивувалась Делея.

— Якщо вони живі, то виберуться звідси.

— Що значить "якщо живі"?! — зірвався я. — Вони живі і ми їх знайдемо.

— Ні, — раптом безапеляційно заявив Даклар. — Якщо ви зараз же не погодитись іти зі мною, то загинете!

Наче на підтвердження сказаних слів десь зовсім близько моторошне булькотіння і скажений виск повторились.

— Ви справді думаєте, що зможете подолати скорпіуса? Шанси були лише в Авгуса, але і той зник, — доломарт сказав це так, що навіть сміливець Зуфар не витримав.

— Давайте виберемось звідси, візьмемо зброю, факели і тоді повернемося за Майстром і Мією.

— Тоді ходімо! Хутко! — скомандував доломарт і, освітлюючи високі лази з червоної шанталійської землі, повів, петляючи, за собою.

Я плентався позаду, раз по раз зіщулюючись від протяжного виску скорпіуса, який тепер був схожим на тужливе завивання. Відчуваючи себе останнім боягузом і зрадником, я не міг повірити, що залишаю на поталу чудовиську Мію і Авгуса. Але навіть якби залишився, то без факела чи свічі був би сліпим і безпомічним, як маля. Ні, все ж потрібно слідувати плану Зуфара.

Та раптом доломарт зупинився, ми ледве встигли пригальмувати, щоб не збити його з ніг. Юнак прислухався і голосно скомандував:

— Вертаємо! Назад!

Та довго пробігти не вдалося. Раптом земля під ногами заворушилась, нас розгойдало, наче на гойдалці. Вже ніхто не розумів, що відбувається. Ґрунт розсипався під ногами, як попіл, і ми провалилися під землю.

Здалося лише на мить, що світло згасло, завмерли звуки, а коли я розплющив очі, то над собою побачив схвильовану Делею, яка змітала однією рукою червоний шанталійський пісок з мого обличчя, а другою тримала, освітлюючи простір, квітку-свічу.

— Айхо, ти живий? — побачивши, що я розплющив очі, дівчина полегшено зітхнула.

— Делеє, де інші? Зуфар? Даклар?

Делея мовчала, а в її очах чомусь бриніли сльози.

Я різко піднявся. Вихопив з рук подруги квітку-свічку. Озирнувся довкола: ми все ще були в червоних шанталійських надрах. Зовсім близько лежав непритомний Даклар, а справа, не рухаючись, Зуфар.

— Зуфаре! — крикнув я, а сам чомусь покосився на Делею, яка вже не стримуючи сліз, плакала. — Зуфаре!!!

Я підійшов до товариша і чимдуж трусонув його. Темне хвилясте волосся юнака звільнилось від червонуватої пилюки, зрушилось на бік і відкрило обличчя друга. Заплющені очі, знайомий шрам на правій щоці, ледь відкриті уста, присипані піском — усі до болю рідні риси. Але чогось усе ж бракувало. Чого?!!

— Зуфаре…

— Айхо, він… — Делея затнулась.

Я потягнувся тремтячою рукою до пульсуючої жилки на шиї друга, яка… чомусь… завмерла…

— Ні, ні, ні… — відсахнувся, ніби шкіра Зуфара була розпеченим залізом.

Затуманений погляд ковзнув на Делею… Вона плакала… А я не міг зронити ні сльозинки. Лише в серці щось надірвалося, пекуча отрута розтікалася по тілу, невимовно липка, тягуча туга… Вона підкочувала до горла, цупкими лапами обривала дихання, викручувала, виламувала… Всередині щось затріщало… Немов розлом у земній корі, руйнувало мене, розповзалось і нарешті гострим лезом встромилося в серце!

— А! — скрикнув я, і впавши на коліна, закрив обличчя руками.

Обережні й лагідні обійми подруги повернули мене до дійсності:

— Ми повинні допомогти Дакларові, він живий.

"Що? Який Даклар? Хто він?" — бурмотів я, а прийшовши до тями, мовчки ринув до доломарта. Не знаю, що на мене найшло, але я накинувся на бідолаху ледь не з кулаками:

— Прокидайся! Прокидайся! Зроби щось! Зроби, щоб Зуфар ожив! Ти ж можеш, я знаю!

— Заспокойся, Айхо! — відтягнула мене перелякана Делея. — Все годі, тихо, тихо… — тулила до себе дівчина і, як дитя, погойдувала. — Тихо… Потрібно заспокоїтись і подумати, що робити далі…