Оршуля Фариняк - Айхо, або Полювання на шпигуна

— Тоді я не розумію, чому ти вигороджуєш цю шпигунку перед Орденом Охоронців? І змушуєш брехати нас, своїх друзів?

— Тому що Айхо, — знову за мене відповіла Мія, — попри всі чесноти має одну вагому, навіть дуже вагому ваду….

Красуня нарешті глянула на мене, здавалось, вона доволі довго мовчала і спокійно роздивлялась. Ніхто не наважився перебити чи поквапити дівчину, а я відчував, що під її холодним поглядом топився, як віск.

— Його вада — це я! — відрізала Мія.

Зуфар криво посміхнувся, і ця посмішка дедалі більше нагадувала звірячий оскал:

— Всупереч моїм застереженням, сакарійко, ти продовжуєш цим вдало користатися…

— Якби цим користалася лише я, було б півбіди, — ніскілечки не знітившись, перебила Мія. — Але є людина, яка на відміну від мене, використовує цю ваду для того, щоб знайти Айхо і знищити.

Почуте стрепехнуло усіх. Зуфар недовірливо, а Даклар здивовано переводили погляди то на Мію, то на мене, а Делея, подолавши хвилювання, з наростаючою цікавістю роздивлялась незнайомку.

— В Шанталію повинна була потрапити інша дівчина, — продовжувала Мія. — Але намісник Борджа, якому я служу, влаштував так, щоб відправили мене.

— Але чому тебе? — нарешті спитав Даклар.

— Тому що крім місії передати листа Ортаху, я отримала ще одне завдання… від господаря.

— Яке? — в один голос спитали Даклар, Зуфар і Делея. Мія задоволено усміхнулась і продовжила:

— Я повинна дізнатись, чи навчається у Школі Природознавства спудей Айхо. Або юнак з іншим іменем, але наближений до Майстра Каро.

Чим довше говорила Мія, тим більшою ставала темна прірва, яка раптом розверзлася в моєму серці.

— Але ж ви наперед знали, що Айхо впізнає тебе! І вдало замаскований шпигун Ортах зазнає поразки! — не розумів Даклар.

— Ортах не цікавить господаря. Що з ним станеться після завершення місії — не наш клопіт. Щодо мене, то намісник Борджа був упевнений, що Айхо не видасть і дозволить повернутись в Сакарію. Вельможа чомусь добре знає тебе, Айхо, навіть дуже добре… — замислено протягнула дівчина. — Але ще не досить добре знає мене.

Я з надією глипнув на Мію, а Зуфар лише скептично оскалився:

— Ой, тільки не годуй казками, що коли б вдалося повернутися у Сакарію, ти не розповіла жерцю про Айхо.

— Ти правий, Зуфаре, я не така дурна — так ризикувати життям! Звідки знати, що господар з інших джерел не перевірить мої слова. А живцем піти на сніданок голодному барусу не хочу!

— Я так і знав, — хмикнув товариш.

— Якщо повернуся в Сакарію, все розповім господарю, — холоднокровно продовжувала Мія, не опускаючи темних очей під огудними поглядами друзів. — Усе, що вдалося дізнатись… Але те, що я попередила Айхо, наміснику Борджа знати не обов’язково.

— Це якесь божевілля! — раптом вигукнув Даклар. — Чим довше слухаю, тим більше переконуюсь у правильності рішення Магістра!

Запала глуха мовчанка, яку несподівано для всіх рішуче порушила Делея:

— Та годі, Дакларе. Ми тут усі не святі. Кожному доводиться щось приховувати. Я не берусь осуджувати дівчину, бо знаю, що таке вижити у Сакарії, коли ти всього лише раб.

Доломарт сполотнів.

— Слухайте! — нарешті промовив я. — Звичайно, ви через мене опинилися за ґратами. І мені дуже шкода… Але я пропоную нарешті перестати з’ясовувати стосунки і почати думати, як нам усім вибратися звідси?

— Я з вами! — ледве Мія докінчила фразу, як двері у підземелля зі скрипом відчинилися, і на порозі з’явився у всій величі Сервіус Арейський з трьома озброєними до зубів охоронцями.

— Браво, браво, браво!!! — аплодував чоловік, скептично всміхаючись сірими примруженими очима. — Якби знав, що ці стіни так розговорять вас, помістив би раніше. Просто якийсь еліксир правди!

Усмішка Сервіуса різко згасла, обличчя наче затягнуло грозовою хмарою:

— І ці зрадники стільки часу спокійно жили серед шанталійського люду!? — гримнув Магістр. — Сакарійку вранці допитати! Вивідати все, про що змовчала! До заходу сонця наступного дня шпигунка має бути страчена! Решту — в кайдани і завтра до мене особисто на допит! А Даклара — відпустити, він єдиний, хто залишився вірним Шанталії.

Наказ Магістра виконали блискавично. І без того скрутне становище, перетворилось у безнадійне. Доломарт лише раз похапцем глянув на нас і, з полегшенням зітхнувши, залишив підземелля.

Закуті в кайдани, ми всі довго мовчали. Мене не турбували залізяки на ногах і руках, а от дивитись на Мію спокійно не міг: роздирало навпіл жахливе відчуття безпорадності. Навіть Зуфар зі співчуттям зиркав на приречену сакарійку. Делея теж приборкала емоції. Наявність несподіваних браслетів перестала жахати подругу. Доля засудженої до страти, хоча й незнайомої дівчини, більше хвилювали білявку.