Оршуля Фариняк - Айхо, або Полювання на шпигуна

— Гаразд… — ледве стримуючись, почав Магістр, — Ортах, хк-кх… зник. Але як ВИ дізнались, що він зрадник?!. Полювали найкращі і не могли впіймати, а ви… ЗНАЙШЛИ!!! ЯК???

— Я нічого не знав про Ортаха, Магістре, — випалив Даклар. — Про зрадника дізнались Айхо і Зуфар. Це їхня заслуга!

— Заслуга?!! ЗАСЛУГА??? Та ви ж усе зіпсували!!! Айхо!!! — гримнуло в залі так, що здавалось, стіни вкриються тріщинами.

Мій погляд важким тягарем впав на підлогу.

— Мовчиш!!! Захотілося погратись у мисливців на шпигунів?! Ну, і чого ви добились?! ДЕ ЗРАДНИК?! Де тепер його шукати?!!

Раптом голос Магістра стишився майже до шепоту, але, здалось, що гнів став ще сильнішим:

— Як дізнався, що Ортах зрадник? Відповідай…

Як? Як розповісти Сервіусу про викриття Ортаха, не згадавши про Мію? Як зробити так, щоб Мія все ще залишалась сестрою, нехай і зрадника, але ж не шпигункою?..

— Делея, — несміливо почав вигадувати я, — Делея розповіла, що її викрали Майстер Спок і Ортах…

Густі чорні брови лицаря насупились, карі пронизливі очі зіщулились, наче куштували на смак кожне слово.

— Та як ви тільки посміли?!!! Чому не розповіли одразу Майстрам?!!! — загримів голос Сервіуса Арейського. — Через таких, як ви, Орден ніколи не зможе гідно виконувати свої функції!!! Замість того, щоб дозволити себе захищати, ви нахабно заважаєте?!!! Хто?!!! Скажіть, хто уповноважив вас вести розслідування?!

Мені заціпило. Я згадав, як ще півроку тому Совредо, дід і Майстер Каро розповіли нам з Зуфаром про шпигуна, про Орден Охоронців, який оберігає Сімох врятованих. Був упевнений — це відбувалося з дозволу Ордену, але тепер зрозумів, що грізний Глава й гадки не мав, що у них під ногами плутаються двоє спудеїв. Та ще знають стільки, скільки простим смертним знати не можна…

Я закусив губу і вперше глянув у вічі Сервіусу Арейському. Та краще б цього не робив.

— Якщо задумав брехати, хлопче, — взявши за барки, лицар підняв мене як пір’їнку, — то дуже пошкодуєш! Я готовий послухати ще раз, але розповідай нарешті ПРАВДУ!!! ВСЮ правду!!!

Поруч тривожно заметушився Даклар:

— Мілорде Сервіусе, Айхо каже правду.

Лицар гостро зиркнув на доломарта, палаючий гнів в очах дещо стих. Промайнула думка, що Даклара Сервіус за барки не схопив би.

— Про що розповів Ортах?! — продовжив допит розлючений Магістр.

— Коли прийшли з Зуфаром до Ортаха, — квапливо почав я, — і розповіли про те, що Делея жива і нам усе відомо, юнак зрозумів, що приховувати справжнє обличчя немає сенсу, — вчасно згадавши про Мію, я додав: — Зуфар, завбачливо вивів сестру зрадника, і мав повідомити Майстру Шако, а я залишився стерегти Ортаха, не підозрюючи, яким небезпечним виявиться суперник.

— Зачекай!!! — різко перебив Сервіус, підозріло зіщуливши очі. — Кажеш, Зуфар вивів сестру Ортаха, щоб не зашкодити її сестринським почуттям??? Чому ж Зуфар говорить протилежне?!!

У мені все похололо…

— Він стверджує, що дівчина не сестра Ортаха, а – шпигунка!!! До того ж наказав зачинити її в темниці!!!

Крик відчаю ледве не вирвався з уст, але я вчасно схаменувся:

— Не знаю, чому Зуфар так вирішив…

— Досить!!! — гримнув Сервіус Арейський. — Час вислухати інших. Варта! Приведіть усіх, хто причетний до цієї історії: Зуфара, Делею і так звану сестру Ортаха! А цих двох поки виведіть! Нехай зачекають!

Я втомлено притулився до прохолодної стіни майже темного коридору і на мить заплющив очі.

— Чому ти збрехав, Айхо? — раптом почув стишений голос Даклара.

Здивовано я зиркнув на доломарта:

— Ти про що?

— Навіть не знаю з чого і почати. Коли я зустрів Зуфара з тією дівчиною, він коротко розповів зовсім іншу історію. Я вже не знаю кому з вас і вірити?

"Лише цього бракувало", — подумав я.

— Заспокойся, Дакларе. Зуфар сказав правду. І я б розповів тобі те ж саме. Але Магістру — не можу! Розумієш, тоді постраждає… безневинна людина.

"Сподіваюсь, безневинна"…

— Айхо, ти що, з глузду з’їхав? Брехати Сервіусу Арейському, Главі Ордену Охоронців? Якщо все викриється, тебе зітруть в порошок.

— Дакларе, якщо ти і далі мовчатимеш, сподіваюсь, нічого такого не трапиться. До того ж я вперше бачу Сервіуса Арейського, а друзів знаю давно, і не кину в біді.

Доломарт, здається, завагався:

— Айхо, я розумію, якби ти рятував Зуфара, Делею, але вигороджувати шпигунку — це вже занадто. Я так не можу… І без цього на душі важко… — майже простогнав юний доломарт.

— Ти ж мовчав, помовчи ще трохи, — розізлився я.