Оршуля Фариняк - Айхо, або Полювання на шпигуна

На лівій стіні змінювалися краєвиди незнайомих міст і сіл. Здавалося, ще трохи постоїш — і почуєш гамірний гул базарів, обережний шепіт придворних інтриганів, радісний сміх пустотливої дітвори, скрип пера сивочолого переписувача древніх пергаментів, несміливе зізнання у коханні молодого вельможі, тяжку ходу змореного раба чи ледве чутний шелест чорних довгих накидок похмурої процесії жерців.

Незнайомі обличчя, небачені краєвиди змінювали один одного у дивному танку живого й неживого. А посеред зали на високому золотому постаменті у синіх, час від часу пульсуючих блискавках, застигло посеред повітря велетенське незмигне око. Куди б не став, складалось враження, що воно дивиться просто на тебе, зазирає в самісіньку душу.

Та якими б неймовірними не були дива Всеосяжної Зали, усі вони давно втрачені для людства. Залишились тільки чари без користі. Ніхто з нині живих не знав як користуватись Всевидячим Оком, як оживити Всеосяжну Залу. Найдревніші берегли ці таємниці і, схоже, назавжди поховали їх у підземних копальнях Крекоса.

За чиєюсь нечутною командою, гримаючи золотими обладунками, до Зали ввійшли тринадцять грізних лицарів. Їх обличчя, на кшталт Воїнам Шаку, приховували закриті шоломи. Рівними лініями вояки вишикувались по обидва боки від кам’яного трону, що виблискував у мареві мінливих краєвидів тисячами дрібних дорогоцінних каменів. Один з лицарів відділився від гурту і гордівливо, неквапно опустився на сяючий трон.

Широко розплющеними очима я дивився на чоловіка в золотих латах, який одним рухом зняв з голови важкий дорогоцінний шолом і поклав праворуч. Копиця темного, блискучого, як крило молодого каркара, волосся розсипалась по широких плечах. Суворе, благородне обличчя воїна дивилося на нас із Дакларом. Доломарт ледь помітно схилив голову, я ж продовжував безцеремонно роздивлятись незнайомця. Вперше бачив я цього ще молодого чоловіка з карими ледь зіщуленими очима, в яких світилася сила непересічного розуму і тверда, мов трон, на якому він сидів, воля.

Решта лицарів так і залишились стояти, не відкриваючи облич. Тепер вони нагадували неживі кремезні золоті статуї.

— Мене звуть Сервіусом Арейським, — прогримів на всю залу владний голос лицаря. — Я Глава Ордену Охоронців. І хочу знати все, що трапилось у Правиці! Як сталось так, що без нашого відому двоє хлопчаків викривають шпигуна, за яким безрезультатно полює вся старшина Університету!?

Від сили гнівних слів лицаря по спині розповзлися мурашки.

— Як трапилось так, що шпигун обвів нас довкола пальця! Зник! Розчинився в повітрі! Чому мовчите?!

Грюкаючи коштовними латами, лицар підвівся. На мить застиг, наче вріс корінням у камінь. Палаючий погляд пропік до самих нутрощів. Сервіус повільно зійшов з трону і підійшов впритул.

— Ти! — тицьнув пальцем мені у груди. — Розповідай! Не наважуючись підвести очей, я відчував, як кремезна золота фігура, що нависла наді мною, не стерпить жодної запинки, відчує найменшу брехню.

Та як розповісти незнайомцеві УСЕ? А як же Мія, яку правдою прирікаю на жорстоке покарання, і Даклар, якому обіцяв мовчати?

— Ти що, хлопче, язика проковтнув? Я чекаю! Розповідай! — повернув до тями лицар.

— Дозвольте, Магістре, — несміливо перебив Даклар, — розкажу я.

Сервіус різко повернув пташиний профіль до доломарта:

— Кажи!

Даклар чомусь наостанок глипнув на мене і почав незнайомими термінами оповідати про пожежу, яку спричинив Ортах, згадав і про мій порятунок, але теж специфічно. То ж я лише дурнувато кивав, не розуміючи, наскільки чесним юнак залишається перед Магістром.

Сервіус слухав доломарта з наростаючою цікавістю. Не втримавшись, схвильовано вигукнув:

— Що ти кажеш, Дакларе?! Зрадник майстерно володіє Морфою Вогню???! — щілини-очі Сервіуса округлились. — Ось звідки на Святі з’явилася скажена блискавка і чому Свічкова Квітка ледве не вбила Ортаха… Він же сам це влаштував!!! Але звідки?!. Звідки у хлопчака така потужна сила?!. Як опанував він древні знання?!. Навіть не всім найкращим Майстрам це до снаги!

Сервіус провів тонкими пальцями по замисленому чолу, наче відсіюючи хибні думки:

— Нехай усе так, Дакларе. Але де ж сам Ортах? Ти ж останній, хто його бачив!

Бурштинова шкіра доломарта знову засвітилась так, що я ледве стримався, щоб не прикрити очі рукою.

— Я не знаю, Магістре, — схилив винувато юнак голову, — Ортах просто зник…

Сервіус зітхнув гучно і сильно, здавалося, він затягне в легені і нас з Дакларом.