Оршуля Фариняк - Айхо, або Полювання на шпигуна

„Це він… Це був він“. Ортах, ще не знав, що Делея врятувалась, а його напарник Майстер Спок — мертвий. Тепер зрозуміло, чому зрадники хотіли позбутись Делеї. Адже дівчина добре знала справжню сестру Ортаха і якби встигла побачити Мію, то план жерців провалився б. Але темні не знали, що їх задум приречений з самого початку, бо Мію знаю я…

— Ти ж не забув про нашу домовленість? — слова Зуфара прозвучали не запитанням, а скоріше беззастережним ствердженням.

Товариш ледве стримувався, щоб не накинутись на Ортаха. Але опанувавши себе, підхопив Мію під руку і, не звертаючи уваги на німі заперечення дівчини й глибоке здивування Ортаха, майже виволік її з кімнати.

— Але я ще нічого не розповів сестрі! — навздогін викрикнув Ортах.

— Нічого, я розповім їй усе по дорозі. Айхо, ти поки порозважай Ортаха. Ми скоро повернемося.

— Я з вами! — спохватився.

— Ні!

Непохитність Зуфара змусили підкоритись.

Двері грюкнули. Грюкнуло щось і в серці. В кімнаті залишились тільки ми з Ортахом. Тепер я розумів, що переді мною не просто колишній однокласник, саме зло чорною невідомістю зачаїлося і, здається, підозрює про неминучу поразку. Але я помилився, Ортах не підозрював. Він уже все знав…

Ще донедавна невисокий на зріст, сутулий юнак, наче за мить, виріс на цілу голову, розправився; м’які, ніби пожовані, риси обличчя загострилися, мовби наточені леза; банькаті очі блиснули сталлю. Від несподіваного дивовижного перевтілення я відступив на крок. А коли Ортах заговорив, то холодно-металевий, чужий, нечутий до цього голос стиснув лещатами похололе серце:

— Твій товариш зробив помилку, — жрець зле усміхнувся.

— Яку?

— Що залишив тебе сам на сам зі мною… — лиха посмішка не сходила з вуст Ортаха. — Не думав, що саме ви, нікчеми, викриєте мене.

— Ти про що? — тягнув я час.

— Не прикидайся дурнем, Айхо! Якби твій Зуфар не проговорився про Делею, я б, можливо, ще мав надію. А так… — холодні очиська жерця колюче зиркнули. — Тільки от ніяк не розумію, як дівчиську вдалося вижити?

— То викрадення Делеї твоїх рук справа? — намагався я розговорити зрадника.

— Викрадення? — зареготав Ортах. — Викрадення не входило в мої плани. Після того, як дурепа відмовилась допомогти, вона повинна була сконати у підземеллі!

Я відчув, як нігті впилися в долоні…

— Виявляється, не така Делея і дурепа, якщо змогла вирватись з лап цербера Спока.

Ортах не зважав, продовжував хижо шкіритись:

— До речі, Орташе, знаєш, що Майстер Спок відправився до проклятої Темряви Прабатьків?

Самовпевнені очиська перестали скалитись… Мертвий холод і злість вкутали погляд.

Ні… Ортах не знав, що Спок мертвий.

— Хочеш сказати, що білявка змогла здолати Майстра? — недовірливо гаркнув жрець.

— Не вона.

— А хто??!

Я мовчав. Впевненість потроху поверталася. З насолодою я спостерігав, як Ортах втрачає терпець.

— Хто??! — повторив зрадник.

— Вже не має значення.

— Ох, Айхо, Айхо, — злість Ортаха раптом змінилась лінивою самовпевненістю. — Як же я шкодую, що тоді в Озері ти виплутався з моєї пастки…

Я голосно ковтнув слину, по-зрадницьки видаючи власне хвилювання. Ортах задоволено продовжив:

— Інтуїція не підвела. Коли ти з’явився в Класі, я відчув, що матиму проблеми. — Ортах пекуче зиркнув. — Ми так довго з Майстром Споком вербували Делею: передавали листи „покійним“ батькам, „благородно зберігали“ таємницю… І вже майже втерлися в довіру. Аж тут намалювався ти — невдахо… А місія білявки була такою важливою!.. Дівчина мала підтвердити, що посланниця жерців — насправді моя сестра. Всі знають, що Делея єдина в університеті, хто знає мою сім’ю. І все ж так добре клеїлось. Та раптом ти звалився нам на голову зі своєю дурнуватою впертістю і нахабним розслідуванням. Ги-ги-ги. Спочатку я потішався над вами, але згодом зрозумів, що помилився. Тебе давно потрібно було прикінчити. Собі допоміг би та й цим пихатим Каро і О насолив би. Та, на жаль, дав я маху. Але нарешті випав слушний момент, щоб усе виправити…

Обличчя колишнього побратима і однокласника змінилось… Наче провели невидимою рукою, зняли клейку маску, стерли емоції. Переді мною повстало лице мерця… Ще недавно люті очиська раптом страхітливо закотилися під лоб, оголивши сліпі сіруваті білки. Некеровані руки Ортаха, ніби надламані, різко змахнули догори, долоні зімкнулись. Я не вчувся, як позадкував до стіни і наштовхнувся на вхідні двері. Не знаю, чому в той же момент не кинувся навтьоки. Липкий страх підступно приклеїв до жахливої картини. Моторошна нерухома постать Ортаха спалахнула, мов свіча.