Оршуля Фариняк - Айхо, або Полювання на шпигуна

Я перелякано вхопився за ручку дверей, але тут же відстрибнув: розпечений метал обпік жаром. Лише зараз на кам’яних стінах я побачив жовто-багряні язики полум’я, що скажено вистрибували, заполонивши за мить усю кімнату. Смертоносні палаючі грона звисали навіть зі стелі. Я відчув, як шкіра почала стягуватись. Як сальну агуку, мене повільно підсмажували на вертелі. Кожен новий подих обпікав груди.

Я безпорадно зиркнув на Ортаха, точніше на палаючий смолоскип, що недавно був Ортахом і крізь багряний вогонь палаючого тіла розгледів знайому хижу усмішку жерця.

„Вогонь, наче сказився…“ — згадав здивовану фразу Делеї. Під ногами задвиготіло. Ненажерливе полум’я боляче гризнуло, але мій відчайдушний крик заглушив гуркіт кам’яної кладки, яка чомусь розповзалась під ногами. З-під підлоги виклюнувся цупкий пагін і, незважаючи на вогонь, настирно ріс, за мить перетворившись на крислате дерево. Розкішна крона заполонила усю кімнату. Від болю, жару та диму я майже нічого не бачив. Можливо, це були передсмертні марення. Але дивне дерево, наче ненаситна губка, затяжним шумним вдихом заковтнуло весь вогонь. Не встигло запалати, як перетворилось на золу… Розсипалось… І все затихло… Із сірої димки попелу повстав Даклар…

В очах потемніло. Легені, здається, згоріли вщент, жоден подих більше не ввійде у груди. Наче підкошений, я звалився на підлогу.

— Айхо… — далекий голос наближався. — Айхо! — прозвучало зовсім близько. — Чуєш мене?

В голові гуділи сотні бзичаків. Я чув, але не мав сил відповісти.

— Айхо? — знову потурбував голос.

Розплющити очі було важко, як ніколи. Та все ж я намагався. Схилившись наді мною сидів схвильований Даклар.

— Ну, нарешті.

Я спробував усміхнутись. Не вийшло. Проте дикий біль уже не турбував. Подих не обпікав груди. Руки і ноги, наче випробовуючи здогадку, поворухнулись… Все гаразд. Ніби й не було жахливої пожежі, ніби й не палав мов головешка, ніби…

Я різко зіскочив на рівні ноги:

— Ортах! Де Ортах? Де зрадник?

— Заспокойся, Айхо. Для чого тобі Ортах, радій, що живий, — якось дивно ховаючи очі відповів Даклар.

— Ортах! Це він влаштував пожежу! Я ледве не згорів… І я нарешті озирнувся…

А й справді, де ж сліди жахливого полум’я? Де зруйнована кам’яна кладка? Де врешті решт мої опіки?

— Що тут трапилось?! — з недовірою зиркнув на доломарта, добре пам’ятаючи його появу.

— Я б міг сказати, що нічого… але ж ти не повіриш, — відповів Даклар і сміливо глянув у вічі, — Айхо, ти повинен пообіцяти, що нікому, чуєш НІКОМУ, не розповіси про те, що сталося.

— Як це? — не зрозумів. — Я не можу змовчати про зрадника!

— Про Ортаха можеш розповідати, що хочеш. Але… про мене — ні слова!

— Про тебе?

— Ти нічого не пам’ятаєш? — зрадів Даклар.

Я глянув на молодого доломарта. Його бурштинова шкіра сліпила, як ніколи, медові великі очі палали незвіданим вогнем. Лише зараз майнула здогадка, що всі ці чудесні перевтілення в кімнаті і моє неймовірне зцілення пов’язані саме з доломартом.

— Це все ти??? — здивовано протягнув.

— Що я? — в очах доломарта блиснув страх.

— Це ж ти врятував мене від смерті, зцілив від опіків…

Даклар з полегшенням зітхнув:

— Так, Айхо, це я. Але обіцяй, — натиснув доломарт.

— Я не розповім, не хвилюйся, — і ще з більшою повагою глянув на Даклара. — Ти врятував мені життя… Не знаю, як і…

— Найкращою дякою буде твоє мовчання, — роздратовано перебив доломарт.

— А де ж Ортах?

— Він зник… — Даклар загадково зиркнув туди, де стояла палаюча свіча жерця.

— Маєш на увазі, що він… — я не договорив.

— Можливо. Не знаю, — знову обірвав доломарт, було помітно, що юнак хоче швидше закінчити неприємну розмову. — Зараз сюди збіжиться півуніверситету, тож пам’ятай, ти обіцяв мовчати.

— Відчиняйте! Що трапилось?!! — загуділи схвильовані голоси за дверима.

Я вперше потрапив до Всеосяжної Зали. Доломарт, що стояв поруч, тримався гідно, як і належить нащадкові королівської крові. Наче для нього дивовижні стіни Зали, які щомиті змінювали живі пейзажі і краєвиди, були буденною справою. Хоча хтозна, можливо, Даклар був тут і раніше. Я ж, користаючись моментом, крутив головою в усі боки. І те, що бачив, змушувало забути і про зрадника Ортаха, і про брата Зуфара, який, можливо, в цю мить вирушає в далеку дорогу, і навіть про Мію, яка так несподівано знову з’явилась в моєму житті.

Дивовижні образи чужих небачених країв оживали на кам’яних стінах, на мить завмирали, мерехтливо змінювались іншими. З’являлися суворі круті скелі Примор’я, яких немилосердно гризли пінисті хвилі Південного Моря, і здавалося, що ось-ось холодна краплина солоної води бризне тобі на чоло. Та море змінювала золота рівнина Забутого Степу. Пустотливий вітер, наче підсміюючись, гойдався у високих легких як пір’я висохлих травах, ганяючи жовті хвилі по безкраїх просторах. На зміну пекучому сонцю приходила приємна прохолода старого Освальдського Лісу, такого схожого на мій рідний Хрестовий. Велетні дерева вже давно сплелися покрученими гілками в єдину безкінечну крону, сонячне проміння ледве пробивалось до підніжжя старезних стовбурів. Лише найсміливіший, найвідчайдушніший молодняк наважувався кинути виклик віковічним велетам і впертими тонкими паростками тягнувся вгору до життєдайного сонця.