Оршуля Фариняк - Айхо, або Полювання на шпигуна

Я аж здригнувся. Ранок!!! Зовсім забув, що мав забрати в Майстра Каро дозвіл для сестри Ортаха. Без нього Ортах не допоможе посадити Делею на корабель. Хоча… тепер не знаю, чи подруга в стані подолати небезпечну подорож. Зараз вона спить і це на краще. Хай набирається сил. Я ж займусь дозволом.

— Майстре, мушу бігти. Але…

— Кажи.

— Чи не могли б ви приглянути за Делеєю, доки я повернусь?

— Не хвилюйся, з нею усе гаразд. Зараз сон для неї найкращий лікар. Але я пригляну. Біжи.

— Дякую, Майстре.

Я чимдуж побіг до Каро, благаючи небеса, щоб застати його в будинку. Але Майстра вже не було. Що ж робити, тепер до Каро не пробитись. На Раду ніхто не пустить. От халепа! Але з голови не виходила розповідь Авгуса. Про якого старого говорив шпигун? В Університеті кожен другий Майстер поважного віку, на кожного можна сказати „старий“. Але хто з Майстрів погодився піти на домовленість зі зрадником? Кому найбільше потрібно знати, що шукають жерці? Комусь із Ради Університету? Але ж до неї входить і Каро, і дід. Ні, не може бути… Якби ж знайти Майстра Каро…

— Дивись, куди йдеш! — обурився старшокласник.

— Вибач, — бовкнув я і, ввігнувши голову, поспішив забратися геть.

— Ану стій! Ти ж Айхо?

— Так…

— От ти мені й потрібен.

— Але я ж вибачився!

Старшокурсник вишкірився:

— Тримай, це наказав передати Майстер Каро.

— Що? — не вірячи удачі, я розгорнув папір, який виявився дозволом для сестри Ортаха. — Дякую, друже, ти, ти… врятував мене!!!

— Та я тут до чого. Наступного разу дивись куди ідеш.

Я з полегшенням видихнув і оглянув Університетський двір, який тепер більше нагадував метушливий сакарійський базар. Розмірене студентське життя змінилося загрозливим передчуттям війни. Варта гриміла обладунками, які недоречно весело виблискували на сонці. До кожної з чотирьох Брам тягнулися довжелезні картаті черги колишніх спудеїв, а тепер майбутніх воїнів, які скоро повернуться на рідні землі, щоб захищати їх.

Де ж серед цього хаосу шукати Ортаха? Та й Зуфара я не бачив зі вчорашньої ночі. Можливо, у нього є новини?

— Айх-о-о-о!!! — чийсь панічний крик пролунав просто над вухом.

— О небеса! Орташе, чого верещиш? Ти ледве не зробив мене заїкою!

— Це катастрофа!!! — продовжував лементувати скуйовджений юнак. — Бідолашна сестра вже другу годину стоїть перед Західною Брамою, але її ніхто не впускає! Ти ж обіцяв отримати дозвіл!

— Схаменись, я нічого не обіцяв.

Ортах закусив нижню вирячкувату губу. Скривився, як засушена ягода, готовий заплакати.

— Я не обіцяв, — перервав слізливі наміри, — а всього лише казав, що спробую, — Ортах скривився ще дужче. — Ну, гаразд, заспокойся. Ось дозвіл. Біжи до сестри! Вона вже, певне, зачекалась!

На мить здалося, що в очах Ортаха промайнуло щось схоже на лють, але згодом карі очиська кумедно закотилися і колишній однокласник з хвалебними одами кинувся обійматись.

— О, Айхо! Ти, ти!.. Я знав, що ти хороший, ду-у-уже хороший, — з банькатих очей котилися сльози радості.

— Іди вже, — знітився я, ледве відірвавши від себе Ортаха.

Ще разів зо п’ять подякувавши, юнак нарешті стрімголов побіг до Західної Брами.

Тільки коли однокласник пішов, я згадав, що не поговорив з ним про поїздку Делеї. Тьху, слізливий тюхтій відвернув від головного. Потрібно знову шукати Ортаха. Але, можливо, це на краще. Одразу поговорю і з сестрою, адже це їй ми ввіряємо Делею.

Несподівано вже знайоме відчуття змусило зупинитись… Очі застелила сиза пелена. Зник, наче розчинився у ранковому тумані, гамірний натовп. Велетенські дерева розправили похмурі зимові крони. На Університетській площі залишився я один… Стояв і боявся поворухнутись, наче цим зруйную магічну неможливу мить передчуття, що вона тут! Не втримавшись, я повернувся і все враз опинилось на місцях: вояки, спудеї, викладачі, вуличний шум, схвильовані розмови, грізні вигуки варти…

— Айхо? Айхо!

Я закрутив головою, прагнучи повернути втрачену магічну мить.

— Ти спиш на ходу? — вишкірився Зуфар, намагаючись спіймати мій затуманений погляд.

— Я…

— Ти хоч заплющив сьогодні очі?

— Ні, і не збираюсь. Зі мною все гаразд.

— Воно й видно. Я ледве догукався.

— Мені здалося, що…

— Що здалось?

— Ну-у-у… Та ні, забудь. Я й справді, певно, не виспався.

— Поспати сьогодні вже не доведеться! — очі друга сяяли від щастя. — Нарешті передали секретного листа для батька Короля Зуфара ІІІ. Так що чекати більше не потрібно. Час вирушати! Посланець Совредо передав, що для від’їзду усе готове.