Оршуля Фариняк - Айхо, або Полювання на шпигуна

— Стій! — ледве наздогнав я подругу. — Куди зібралась?

— Я виберусь звідси, чого б це не коштувало! — в інтонації дівчини було стільки непідробної впертості і сили, що я на мить не впізнав тендітну Делею.

— Схаменись. Ти ж чула Орефа, бачиш охоронців на Брамах. Та навіть, якби їх не було, ти б не добралася до Сакарії! Це тобі не з Майстром Каро перетинати Південне море!

— Ти не розумієш, Айхо! Я повинна! В Сакарії батьки, почалась війна, і хто знає, що може трапитись. Я не хочу сидіти тут, склавши руки, знаючи, що можу більше ніколи їх не побачити! Тобі цього не зрозуміти! — Делея висмикнула руку, але не пішла.

— Чому ж не зрозуміти… Мої батьки теж в Сакарії.

— Що? — подруга наче вперше глянула на мене.

— Ти проспала найцікавіше, — намагався пожартувати я, але білявка не усміхалась.

— То ти з Сакарії?

— Ні, але мої батьки там.

— Тоді їдемо разом, Айхо. Це ж чудово! — осяяла дівчина. — Разом ми точно доберемося.

Я голосно зітхнув.

— Це неможливо, Делеє. Ти кличеш туди, звідки я ледве втік.

Дівчина мовчала.

— То у тебе теж є таємниці. Про сакарійських батьків хтось знає, крім Майстра О?

— Каро.

Ми переглянулись. Здалося, що зараз переді мною стоїть зовсім інша Делея, не та тендітна беззахисна білявка, яку я знав. Вона наче за мить подорослішала. Голубі хмаринки, що завжди іскрилися в очах, посіріли, перетворившись на грізні грозові хмари.

— Ти справді вирішила утекти в Сакарію? А як же твоє навчання? Ти ж так цього хотіла…

— Яке навчання, Айхо? Почалася війна…

— Ти розумієш, що на кораблі самотня дівчина може стати здобиччю якогось негідника, ласого на гроші за красуню-рабиню.

Делея несподівано всміхнулася.

— Спасибі за красуню. Перший раз з твоїх уст чую комплімент.

— Я не те мав на увазі… Ну… точніше те, але… Тьху, геть заплутала. Це небезпечно!

— А де безпечно, Айхо? Залишитись тут? Уже все буде не так, як раніше, і ти це знаєш.

Я ненадовго замовк. І нарешті сказав.

— Ти можеш поїхати зі мною і з Зуфаром до Захрейну.

— Ти їдеш в Захрейн? — здивувалась подруга. Я кивнув.

— І лише зараз пропонуєш поїхати разом? Ні, Айхо. Схоже, ти погано мене знаєш. Я повертаюсь до батьків не через те, що боюсь за себе. Я повертаюсь через те, що лише я можу їх захистити.

— Як, Делеє? Як? — майже втомлено промовив я.

— Просто скажи, ти допоможеш потрапити на корабель?

— Ні! — випалив я. — Це самогубство!

— Тоді я знаю, до кого звернутися, — розгнівана Делея розвернулась і пішла геть.

— Ні! Стій, що задумала? Не роби цього! — кричав навздогін, розуміючи, що Делея піде до Спока.

— Добре! Чуєш, Делеє?! Я допоможу тобі сісти на корабель. Хоча поняття не маю, як це зробити!

Дівчина зупинилась.

— Я знала, що ти допоможеш.

Каро призначив зустріч у Східній Залі Бібліотеки, де ще недавно нам із Зуфаром повідомили, що ми стали студентами Університету. Так дивно, це було всього декілька місяців тому, а здавалось, що минуло ціле життя. Життя у Шанталії. Але сьогодні воно закінчилось, розпочиналось щось нове, яке хвилювало, навіть лякало, але вже остаточно інше. Ми, схвильовані, очікували на розмову, бо розуміли, що для кожного з нас вона стане вирішальною. Наше глибоке мовчання тонуло у величній тиші порожньої Зали, а поодинокі тяжкі подихи, що виривались із грудей, тривожною луною розлітались, розбиваючись об високу склепінчасту стелю.

— Де вони? — не витерпів Зуфар. — Я не можу так безглуздо розпоряджатись дорогоцінним часом.

Я промовчав, розділяючи нетерпіння товариша. Нарешті почулося, як хтось неквапливо човгав коридором. Ми здивовано переглянулись, бо ця дивна хода не належала ні швидкому імпульсивному Каро, ні кремезному впевненому Радо. Зуфар і я озирнулись в очікуванні, що з неосвітленого коридору хтось нарешті вийде, а коли спантеличені затихлими кроками повернули голови до Зали, то ледве стримались, щоб не ойкнути. Перед нами стояв Старець Совредо.

— Радий бачити вас, дітки, — прокректав старий, тяжко пересуваючись до крісла.

Ми низько вклонилися, скоріше для того, щоб хоч якось приховати збентеження.

— На жаль, Каро та Радо не змогли прийти. Вони все ще зайняті на Раді Старійшин. О, схоже, ця вельми мудра Рада буде засідати всю ніч.

— Мені здалося, чи він справді зіронізував, коли назвав Раду «мудрою», — шепнув Зуфар, а Совредо усміхнувся.

— Ви ж не проти, що з вами побалакаю я?

— Це велика честь для нас, — в один голос вигукнули ми з Зуфаром.