Оршуля Фариняк - Айхо, або Полювання на шпигуна

— Сподіваюсь, ти скажеш ще більш приємне, коли нарешті натиснеш камінь, — намагався жартувати я, хоча від хвилювання серце вискакувало з грудей.

Я вперся для стійкості в стіну, склав замком руки, щоб Зуфар зміг вдало відштовхнутися і видертись на плечі.

— Краще нехай щось станеться, будь-що… я готовий. Тільки піддайся, камінчику.

Я закрив очі, ніби це врятує від біди. Пройшла мить, друга…

— Ну що? — нетерпляче спитав.

— Я вже давно натиснув, брате, — почув розчарований голос, — але нічого не відбувається. Навіть стеля не завалилась.

— Краще б завалилася, — спересердя буркнув я.

— Ой! — зойкнув Зуфар, і, не втримавши рівноваги, звалився на кам’яну підлогу.

— Що? Що трапилось?

— Сам подивись…

Я обернувся до стіни і не повірив очам. Дзеркально гладка поверхня ще мить тому темна і нежива, тепер світилася яскраво-зеленими переплетеними палаючими лініями, вузлами, рисками, зиґзаґами. Спочатку це здавалось хаотичним кресленням божевільного, але чим більше вдивлялись, тим більше хвилювання забивало подих. Там, де Зуфар натиснув дивний камінь, з’явилися дві пульсуючі крапки. Коли товариш піднявся і підійшов ближче до стіни, щоб роздивитись, одна з крапок просунулася вперед. Я теж підійшов до Зуфара, і друга крапка на темній поверхні наблизилась до своєї подружки.

— Не може бути… — одночасно промовили ми.

Це ж справжнісінька карта!!! Якісь невідомі древні сили змушували ожити чорний камінь і розкрити секрети. Вузлуваті круги позначали портали, риски і зигзаги — коридори, крапки — істот. Але карта висотою у два людських зрости була просто гігантською. Тут і за тиждень не розберешся.

— Нам має пощастити, — повторював Зуфар, і, як загнаний звір, бродив з одного кінця в інший.

Я лише приречено крутив головою, намагаючись розібратися в магічних безкінечних лабіринтах.

— Якщо ми з тобою на карті крапки, — не заспокоювався Зуфар. — То шукаймо в рисках, зиґзаґах і вузлах ще цятки.

— Але як серед цього миготіння можна щось розгледіти. Уже в очах мерехтить.

— Не скигли, просто шукай!

І я замовк. Здавалося, ми роздивляємось карту цілу вічність. Перед очима пливли лінії, кола, закарлюки, пунктири і знову лінії, кола, закарлюки, пунктири, крапки… Стоп! Крапки!!!

— Зуфаре!

Товариш аж підскочив.

— Ти що, я ледве язика не прикусив.

— Думаю, твій язик не образився, дивись, — тицьнув пальцем на чотири пульсуючі цятки.

Очі товариша заіскрились, але згодом прийшло неминуче відчуття безпорадності. Крапки наче єхидно підсміювались, дратуюче блимали перед похнюпленими носами.

— Ну, що ж з вами робити! — розгнівано гупнув Зуфар кулаком по крапках на стіні.

І сталося диво. По карті поповз, наче ожилий, ланцюжок палаючих зеленим сяйвом рун, які одна за одною загоралися на вузлуватих позначках порталів, аж поки не добралися до крапок, що позначали нас.

Ми здивовано переглянулись.

— Оце так-так… — протягнув Зуфар.

— Ти думаєш про те ж, що і я?

— Якщо усе на цих стінах оживає, коли до них торкаєшся, то…

— То якщо в правильному порядку натиснути руни на нашій арці, портал доправить нас по заданому маршруту.

— Ага, маю такі підозри, Айхо.

— Тільки як нам дотягнутися до арки?

— У нас немає іншого вибору.

— Але цього разу на плечі тобі я видиратимусь. Все ж я легший.

Зуфар вперше щиро розсміявся.

— Ну що, почнемо?

— Перший, ось цей, схожий на засохлий листок, де він тут у нас? — товариш задер голову. — Знайшов! Ось скраю!

— Тепер залазь на плечі, Айхо, тільки акуратно, а то гепнешся через портал десь світ за очі. Доведеться починати все спочатку.

Ми натискали руну за руною. Знаки загорались зеленкуватим сяйвом, наче оживали. Інколи натискати доводилось декілька разів, і чим менше залишалось магічних символів, тим частіше билося серце. Коли настав час останньої руни, ми з товаришем завагались.

— Ти впевнений, що спрацює? — перепитав я.

— Ні. Але єдиний спосіб пересвідчитися — це нарешті натиснути і ступити через портал. Давай, Айхо.

Я торкнувся холодного каменя. Стрибнув униз. Міцно вчепившись один в одного, ми ступили вперед. Знову осліпило зелене сяйво, руни закружляли, дзеркальна підлога попливла з-під ніг, наче вихором відриваючи нас від землі. Цього разу ми витали у світі палаючих рун набагато довше. Але нарешті сяйво згасло. Дивний портал зник, квітка-свічка розкрилася в руці, оголивши полум’я. Перед нами постало звичайне кам’яне підземелля, затягнуте сивим павутинням, запорошене в’їдливою пилюкою, покрите зеленуватим слизьким мохом. Усе тут було якимось рідним, зрозумілим. Крім стіни, що дивним чином виросла за спиною.