Оршуля Фариняк - Айхо, або Полювання на шпигуна

— Навіть не питай… — випередив Зуфар. — Не хочу і знати, де подівся клятий портал! Сподіваюсь, я вперше і востаннє в житті стикаюся з такими штуковинами. Не знаю, хто їх вигадав, але туди я більше ні ногою.

— А щоб ти сказав після підземелля андерів? — ожив і я. Але чиїсь поспішні кроки, що з’явилися ніби нізвідки і віддалялися в нікуди, змусили швидко забути про дзеркальні коридори, руни і драконів. Без зайвих слів ми кинулись навздогін. За поворотом сяйво квітки освітило силует у темній накидці. Утікач захекано видирався по драбині нагору в чорний отвір псевдо-криниці.

Зуфар кинувся вперед, схопив незнайомця за плащ і різко скинув на кам’яну підлогу.

— Усе, добігався! — вигукнув товариш і закляк. Ошелешено завмер і я. Заплутавшись у чорному довгому плащі, на землі безпорадно лежала Делея. Капюшон сповз, скуйовджене розплетене біляве волосся розсипалось по брудному каменю. На смертельно блідому обличчі страшним синюватим блиском просвічувалися ще червонуваті синці. На губі запеклась цівочка крові.

— Делеє! — налякано струсонув дівчину Зуфар, але та не ворухнулась. — Що я наробив?!!! — в розпачі викрикнув товариш.

— Спокійно! — я майже відштовхнув наляканого товариша. — Вона жива.

Чим довше я розглядав подругу, тим більше хотілось спіймати ту наволоч, що зробила таке.

— Потрібно забрати її звідси!

Зуфарові не потрібно було повторювати. Впевнені, що драбина, якою намагалась вибратись Делея вела у псевдоколодязь, ми видерлись нагору. А там вже і вихід з Вежі.

Вдихнувши з полегшенням на повні груди свіжого повітря, ми обережно поклали Делею на прохолодну землю. Зуфар побризкав бліде обличчя водою, змочивши руки в калюжі.

Подруга тяжко відкрила повіки. І тут же сахнулася.

— Делеє, це ми: Зуфар і Айхо. Все гаразд. Ми з тобою. І не дамо скривдити.

При кожному слові Зуфара бідолашна здригалася, а великі голубі очиська дивились кудись крізь нас. Жах, що застиг у них примушував насторожитись. Тільки зараз помітив, що білосніжні руки дівчини роздерті до крові. Таке враження, що вона шкребла ними камінь.

Уб’ю поганців!

— Хто тебе скривдив? — не витерпів я, хоча розумів, що не можна зараз повертати бідолашну до пережитого жаху.

Голубінь очей подруги, наче два наляканих птаха, затріпотіла…

— Це він… — прошепотіла дівчина. — Це він!! — зірвавшись на крик, Делея знову зомліла.

Ми мовчки переглянулись.

— Її не можна залишати одну, — констатував я, а в самого думки роїлися навколо того, що встигла сказати подруга. Він… Хто він? Майстер Спок? Чи… можливо, той невідомий шпигун з Правиці.

— Я віднесу її додому, відшукаю Майстра… чи когось, хто зможе допомогти. Доки вона не залишиться під надійним наглядом, не залишу, — в очах Зуфара тремтіло хвилювання, не просто хвилювання, скоріше страх за Делею. Це було по-дурному, але я навіть позаздрив йому в цей момент. Делея для нього була більше, ніж друг… І я одразу ж згадав про Мію. Чомусь стало нестерпно тісно в грудях. Якась хвиля смутку і гіркоти підкотила до горла. Де вона зараз? Що з нею? Чи є людина, яка могла б захистити?

— Йди, Зуфаре. А я спробую знайти цих мерзотників.

Хоча самому лізти у кляте підземелля відверто не хотілося. Та залишити Делею одну те те ж саме, що приректи на смерть. Тепер, коли подруга бачила шпигунів, вони неодмінно захочуть з нею розправитись.

У Вежі стояла підступна, неприємна тиша. Я спускався у псевдо-колодязь і відчував, як тремтять руки. Єдине, що змушувало повернутись — це помста за Делею. Злість породжувала сміливість. Одна рука лежала на ефесі Зуфарової шаблі.

Я зупинився, вслухаючись. В руці палала свічка-квітка. Скільки часу пройшло, як ми розійшлися з Майстром Авгусом. Здавалося, ціла вічність. Але насправді скільки? Що з Авгусом? Що тут в лису агуку відбувається?

Не встиг я додумати, як у потилиці вибухнули мільйони больових спалахів, перед очима попливли плямисті кола і я, як підкошений, рухнув на кам’яну підлогу. Що відбувалось далі, в той момент мене вже не хвилювало…

У голові гуділо… Здається, в ній поселився цілий рій жалунів, які настирливо намагалися знайти вихід. Доклавши зусиль, я прокліпав очі й необачно різко підняв постраждалу голову. Даремне… Стіни в жахливому танку закружляли. Мене знудило просто на власні капці. До неприємного сирого і якогось могильного запаху приєднався кислий запах блювотини.

— Де я? — промимрив і нарешті повільно озирнувся довкола — квітка-свічка все ще висіла на руці.