Оршуля Фариняк - Айхо, або Полювання на шпигуна

Вчитель опустив очі, демонструючи повністю затягнуту, покриту блідим рубцем, ще недавно криваву рану.

— Не може бути! — не вірячи очам випалив я і схаменувся.

— Так, Айхо, ми Арахніди — живучі! — якось до болі тужливо звучало незрозуміле роздратування Авгуса. — Напевне, ти ще не бачив такого… ну, я не про рану…

Я розгублено кивнув, згадавши недавні події в підземеллі.

— Знаю, це жахливо… — бліде обличчя учителя у світлі тьмяного світанку посіріло. — Взагалі-то буває і гірше. Мені ще пощастило, — і Майстер сумно всміхнувся, — пощастило залишитися в людському тілі. Розумієш, Айхо, учні про це не знають. І навіть не всі викладачі…

— Невже я схожий на патякало?

— Ні, — нарешті по-справжньому всміхнувся Авгус. — На патякало ти не схожий. І це завжди в тобі подобалося.

— Просто за останні два роки…

Мені захотілося пояснити Авгусу, що насправді йому немає за що переживати, я встиг побачити різне, але Авгус несподівано перебив:

— Знаю, Айхо, що трапилося з тобою за останні два роки.

Я відкрив рота від здивування.

— Та заспокойся. У цьому немає нічого надзвичайного. Розповів твій дід і Майстер Каро — людина, якій я завдячую життям. І не просто життям, а життям майже людським. Знаю, що ти нікому не розповіси. Але ти все бачив. І я хочу, щоб ти знав, що відбувається насправді. Я не хочу, щоб від мене сахались, як від прокаженого. Зрозумій, я — людина, я хочу залишатися людиною і не моя вина…, — та раптом Майстер замовк, наче завагався.

— Майстре Авгусе, я вже не дитина. Колись я до смерті боявся підземного чудовиська харона, а згодом саме він врятував мене від неминучої смерті на Вершині Тиші. Ви теж сьогодні врятували мені життя. Я справді не розумію того, що бачив, але це ніяк не змінює мого ставлення до вас. Навпаки, захоплююсь вами ще більше.

Помітне полегшення просяяло на блідому обличчі Майстра.

— Сподіваюсь, ти говориш це не просто з ввічливості, — всміхнувся Авгус. — Не варто захоплюватись мною, але і боятися теж не потрібно. Це єдине, чого хочу.

— У підземеллях андерів подібні… е-е-е… павуки врятували мене від зубатих чудовиськ. Це були..?

— Так, Айхо, це — Арахніди. І судячи з того, що вони тебе врятували, це — Втікачі. Такі ж істоти, як і я. Тобі пощастило. Якби натрапив на Вірних, залишився б у підземеллях андерів назавжди.

— Хто вони, ці Втікачі?

— Довга історія. Але якщо маєш бажання, я б розповів…

— Справді? — не вірячи власному щастю, я вмостився на кріслі-гойдалці біля Майстра. — Думав, це секрет.

Учитель усміхнувся.

— Це секрет лише для патякал.

— Я народився у Хрекосі, на окраїнах Альянсу, на кордоні Голих Гір. Ця місцина відома холодним кліматом і таким же суворим і неговірким людом. Хоча Хрекос і вважається останнім оплотом на Сході володінь жерців, але місто ніколи не було укріпленням. У цьому просто немає потреби. Кордони надійно охороняють Голі Гори. Височенні, гострі, як леза, гірські шпилі, стіною насувають на Хрекос. Засніженими вузькими підступними стежками не те що армія не пройде — не кожен досвідчений горець пролізе. Та й хрекосці не любили чужинців, відловлювали всіх, хто непрохано перетнув Голі Гори, минаючи їхню прикордонну заставу — Урвище Кривого Дна. Це був єдиний законний спосіб перетнути засніжені хребти.

Хрекос — унікальне місто. Єдине, в якому так і не побудували Храм. Остання спроба жерців закінчилась тим, що після оголошення префекта про початок будівництва Дому Святих на ранок у місті не залишилося жодного місцевого жителя. Суворі й небагатослівні хрекосці, вірні своїм древнім богам, тієї ж ночі зібрали небагаті пожитки і без жалю залишили кам’яні скромні будинки. Урвище Кривого Дна осиротіло і в той же час відкрило обійми для непроханих гостей. Жерці довго лютували від нечуваного нахабства горців, але залишитись без надійної охорони кордонів не могли. Будівництво Храму було скасоване. Наступного дня хрекосці повернулись у місто.

Я ріс звичайнісіньким хлопчаком: ходив із батьком у Гори, вивчав потаємні стежки. З матір’ю раз на десять днів прикрашав Обеліск Семи Божеств, яким поклонялися хрекосці. Решту часу безтурботно проводив із дітворою. Ми ганяли просторими міськими вуличками, капостили сусідам, яких недолюблювали, будували снігові замки — одним словом, у мене було звичайне щасливе життя. І, можливо, якби не один фатальний випадок, я і далі жив би на кордоні. Став, як і тато, провідником через Ущелину, одружився б і щасливо спостерігав, як ростуть діти. Але, як кажуть, не судилося.