Оршуля Фариняк - Айхо, або Полювання на шпигуна

Страшно подумати, щоб зі мною було б далі, якби в казармі не з’явився Ка-Бо.

Ка-Бо був найсильнішим, найспритнішим, найшвидше перетворювався в Арахніда. На Арені він завжди перемагав, але нікого ніколи не калічив і не вбивав, йому якось вдавалося контролювати тваринну лють.

Я почав підмічати це, довго розмірковував. З’явилася надія, що з павуком, у якого мене перетворюють, зможу справитись і я. Довго не наважувався заговорити з Ка-Бо. Юнак завжди тримався осторонь. Арахніди його навіть трохи побоювались. А я найбільше боявся, що до кінця своїх днів продовжуватиму жити в страху перед жерцями і їх тортурами, в ненависті й презирстві до себе.

Але несподівано Ка-Бо першим підійшов і заговорив. Виявилось, він також за мною спостерігав, і здогадувався про мої міркування. Те, що розповів Ка-Бо перевернуло свідомість. Юнак вперше заговорив про мрії, яких у нас, звичайно, не могло бути. А у Ка-Бо були… Ка-Бо був не таким як усі.

— Авгусе, — казав він, — ми ж набагато сильніші, ніж люди. Жерцям не встояти. Якщо захочемо їх знищити то зробимо це. Чому ви так боїтеся темних? Чому так покірно виконуєте їх накази? Чому ніколи не збунтуєтесь? Навіть якщо ми загинемо, то загинемо за мрію бути вільними. Невже ти хочеш залишитись вбивцею до кінця своїх днів?

— Я уже вбивця, Ка-Бо… Це тавро назавжди…

— Але чи хочеш ти ним залишатись?!

Я не хотів. Але слухав товариша і не розумів, чому мені самому раніше не приходили подібні думки. Чому ніхто ніколи не думав про втечу?! І зрозумів, що причиною був страх. Він і тоді зупиняв мене:

— Ка-Бо, що буде з нами, якщо втечемо? Як вижити людині… яка вже й і не людина..? За нами влаштують полювання і жерці, і звичайний люд, який боїться перевертнів. Чи знайдемо своє місце у світі, де ніхто не чекає?

— Не знаю… — чесно відповів товариш. — Але якщо не спробуємо, то ніколи й не дізнаємося.

Ці слова стали вирішальними. Вони і сам Ка-Бо перетворились на тоненьку соломинку, за яку я вхопився, як хапається потопельник — з безнадійною надією. Думав, цих слів буде достатньо і для інших побратимів… Але все виявилось набагато складнішим. Не всі думали так як ми, не на всіх тягарем лягло жахливе життя у ярмі убивці. Хтось як і раніше безмежно боявся, хтось навіть не хотів чути про будь-які зміни, а хтось відверто їх не хотів. Лише шестеро погодилося йти з нами.

Не чекаючи, доки Вірні прибічники приріжуть нас уві сні, ми вирішили тікати тієї ж ночі. Але нас уже чатувала засідка. Та ні жерці, ні ми самі не очікували, що, коли почнеться справжня бійня, до Втікачів приєднаються ще десяток Арахнідів. І нам вдалось, Айхо. Вдалося утекти!

Лише тоді, друже, коли відірвались від переслідування і опинились на волі — ми розгубились. Ніхто, насправді, не знав, що ж робити далі? І кожен пішов своєю дорогою. Разом залишились я, Ка-Бо, Дарко і Схав.

— Схав?

— Так, Айхо, павук, який врятував тебе у підземеллі андерів — це побратим, з яким я тікав з полону.

— Не може бути…

— Розумію, все це чути, певне, жахливо… — винувато потупив яскраво-сині очі Авгус.

Я гаряче схопив учителя за руку:

— Продовжуйте, Майстре!

Почувши шанобливе «Майстре», Авгус підбадьорився і продовжив:

— В перші дні мандрів, ми більше нагадували переляканих дітей, ніж воїнів, які щойно втекли з клятої в’язниці. Усе, що бачили, з чим стикалися — було незнайомим, чужим. Чужими і ми були для світу. А далі ставало скрутніше.

Я не знаю чому, але скоро Схав і Дарко все частіше безконтрольно перетворювались на павуків. А згодом і зовсім не могли повернутися в людську подобу.

Не уявляєш, Айхо, як страшно і боляче спостерігати за трагедією, що відбувається з друзями, а ти нічим не можеш допомогти.

Кожного разу засинаючи, я жахався думки, що прокинусь павуком і вже ніколи не зможу стати людиною… Якби не Ка-Бо, навіть не знаю, щоб тоді трапилось. Товариш змушував триматись, підбадьорював, хоча я бачив, що і він перебуває на межі відчаю. Ми вже не могли спокійно дивитися друзям в їхні налякані очі. Побратими не розуміли, чому ми залишаємось людьми, а вони перетворились на павуків.

І одного ранку, прокинувшись, зрозуміли, що Схав і Дарко пішли… Серед ночі… Просто зникли… І знаєш, тоді я відчув страшенне полегшення. Наче ярмо скинув з плечей. Ніколи ми з Ка-Бо не згадували про це… Навіть тоді, в той ранок, просто прокинулись, зрозуміли, що трапилось і мовчки пішли…

Наше життя змінилося на краще. Потроху забувалися жахіття. Починали вірити у те, що ми люди, і наше місце серед людей. Перестали уникати селищ і міст. Все частіше затримувались там. За харч і нічліг наймалися на роботу. А оскільки фізично набагато сильніші ніж люди, то роботу виконували справно і швидко. У нас навіть з’явилися постійні клієнти.