Оршуля Фариняк - Айхо, або Полювання на шпигуна

Кожного року Байра-Сва готував якесь випробування. Цього разу шалена сніжна буря ще з ранку заходилася замітати все довкола. Ми брели в суцільному білому мороці і якби не гаряча батькова рука, що міцно стискала мою, я би вже давно заблудився і замерз серед безкрайньої снігової пустелі.

— Повертаємо назад! — загукав батько, намагаючись перекричати оскаженілий вітер.

— Що?

— Повертаємо назад!

Я добре розчув тата, але не міг повірити, що він запропонував щось подібне, адже це сором! Мене засміють, будуть ігнорувати, а батькові ніхто з жителів не подасть руки, доки через рік ми знову не спробуємо пройти ритуал.

— Ні, тату, ні!

— Якщо не знайдемо притулок зараз, через годину він нам вже не знадобиться!!!

Мені було страшно. Але я не знав чого більше: неминучої смерті чи неминучої ганьби!

Батько розвернувся і потягнув в протилежний бік. Як йому вдавалось розгледіти хоч щось у цьому сніжному вихорі, який забивав подих, заліплював очі?

— Сюди!

Ми опинились у глибокій печері. Дикий рев вітру одразу притих, дихати стало легше, я перелякано глянув на батька.

— Не хвилюйся, виберемось. Ніч пересидимо тут, — спіймавши мій затуманений слізьми погляд, батько додав: — Не думай, що інші пішли в гори за такої погоди! Хто не самогубця — теж пересидить негоду. А в місті ніхто нікому не розповість, хто і де насправді перечекав ніч.

Більше тато не сказав ні слова. Він витяг з торби дрова і заходився розпалювати багаття. Коли воно нарешті запалахкотіло й гарячі руді язики потягнулися до змерзлих рук, я зрозумів, що насправді не хочу нікуди йти. Тут тепло і безпечно, а на вулиці лютує біла смерть.

Батько розстелив хутро і я вже піднявся, щоб примоститись біля нього. Але несподівано тато різко стрепенувся, якось втомлено вперся об кам’яну стіну і повільно опустився на хутряну підстилку. Я незмигно дивився на стрілу, що стирчала з грудей батька. Ще мить назад її там не було! Я не кричав, не плакав, не кинувся до вбитого. Тепер я дивився на чоловіка, який стояв при виході з печери. Це був… чорноволосий… Він мовчки підійшов до мене, схопив за барки і потягнув. Я не пручався…

Білий жах знову закрутився навколо. Гуділо, свистіло, обпікало шкіру холодом. Та я, здається, не помічав цього. Перед очима стояв батько. Коли я нарешті вийшов із заціпеніння, то зрозумів, що сніговий буран закінчився. Я їхав верхи зі зв’язаними руками, прив’язаний до анжира, а переді мною застигла масивна спина знайомого незнайомця. Хвиля люті накрила з головою. Очі втупились у пульсуючу синю жилку на мускулистій шиї і я не роздумуючи щосили впився зубами в горлянку незнайомця. Той заверещав. Анжир з переляку скочив на дибки. Чорноволосий звалився на землю, потягнувши за собою. Тільки впасти мені не дозволили мотузки, якими був надійно припнутий до тварини. Один шнурок невдало перекрутився на шиї і тепер, висячи догори головою, під вагою власного тіла, я хрипів, синів і задихався, а люті чорні очиська з насолодою спостерігали. Коли туман смерті уже застеляв погляд, вбивця замахнувся шаблею, рубонув, і я гепнувся на сніг.

Далі моє життя, Айхо, перетворилося на суцільний страх, біль і безсилу ненависть. Я бачив, як ледве не щодня помирали діти, з якими жив у темному сирому підвалі, куди після довгих поневірянь привіз чорноволосий, якого я більше там не бачив. До мене і таких же голодних, холодних і наляканих дітей ставились, як до тварин. Ми не витримували болю, не витримували того, що з нами робили жерці, жахливими експериментами перетворюючи на Арахнідів. Минали роки, і я бачив, що ті, які залишилися живими, все менше і менше стають схожими на людей. І з жахом розумів, що й сам такий. Ми вже не розмовляли один з одним, все більше соромились себе нових. Вже не людей, але ще й не павуків. Згодом нас почали випускати з підвалів, і я зі здивуванням зрозумів, як нас багато!

Жерці примушували нас, покалічених юнаків, змагатися один з одним, інколи не на життя, а на смерть. І в боях прокидалася уся наша нерозтрачена ненависть… Відчуваючи неймовірну силу, якої раніше не мали, ми перетворювались на голодних тварин. А після бійок, наче отверезівши, повертались в підвал з ніг до голови вимащені кров’ю і довго не могли заснути. Я не спав тижнями, потім місяцями. А згодом і зовсім забув про сон і це стало найстрашнішою карою.

Ми стали Арахнідами. Воїнами. Вбивцями на службі у жерців. Минулого ні в кого уже не було. Всі жили теперішнім. Жахливим теперішнім.