Оршуля Фариняк - Айхо, або Полювання на шпигуна

То був нічим непримітний засніжений зимовий день. Ми з друзями бавились у сніжки біля пекарні вдови Гамазихи в надії, що перепаде гаряча солодка булочка. Стара залишилася ще замолоду без чоловіка, який десь безвісти згинув у Горах, дітей нажити не встигли, тож нерозтраченою материнською любов’ю хотіла обдарувати увесь Хрекос. Діти знали і користались цим, частенько крутилися біля пекарні, щоб задурно поласувати славетними Гамазишиними ласощами.

Ми щасливі, нарешті отримали по гарячій запашній булочці, гріли змерзлі руки. Коли несподівано на широкій Пекарській вулиці з’явився вершник. Він точно був чужинцем. Хрекосці один одного знали в обличчя, та й на анжирах ніхто з чоловіків не їздив, бо в глибоких снігах швидкі тварини не пройдуть. Як тільки зацокотіли копита по розчищеній бруківці, всі хлопчаки враз притихли. Щось грізне, навіть загрозливе, відчувалося в неквапливій їзді непривітного вершника. Дитячі очі прикипіли до кремезної фігури незнайомця, який роздивляючись довкола, нарешті зупинив анжира перед пекарнею. Гучно бренькнули шпори, і ми ледве не вдавилися пиріжками, коли незнайомець хижо, по-звірячому, зиркнув на нас і тут же зник у будинку старої вдови.

Ми нервово похихотіли, а далі, забувши про непривітного чоловіка, взялися кидати один в одного сніжками. Але веселий гамір раптом перервав крик. Кричала Гамазиха.

Вона проклинала чужинця на чому світ стояв і, вимащена мукою, виштовхувала чоловіка із дому.

Ми забули про ігри. Все виглядало навіть кумедно, аж доки чоловік не замахнувся на стару і з силою вдарив її долонею по обличчю. Гамазиха вмовкла, схопилась за почервонілу щоку, а потім безстрашно замахнулась на незнайомця. І тут блиснув сталлю меч. Здається, в той момент усе завмерло, навіть сніг зупинився, перестав падати, ми з жаху пороззявляли роти. В руці я тримав зліплену тугу сніжку і, недовго думаючи, з усього маху зацідив нею прямо незнайомцеві у пику.

Коли зустрівся з налитими кров’ю, повними люті очима, гадав, що в цей момент моє життя скінчилось: якщо не прикінчить чужак, то сам помру зі страху. Але нічого не сталося. Чоловік зі скреготом, що холодив кров, запхнув у піхви шаблю, чорноволоса шевелюра крутнулася, скидаючи залишки сніжки. Наче відчуваючи настрій господаря, брунатний анжир, здіймаючи сніжну куряву, поніс геть незнайомця.

Стара Гамазиха, відхекавшись, поправила хустину, зніяковіло глянула на нас, а потім як гаркне:

— Ану марш усі по хатах, щоб я вас тут не бачила! Ну, чого чекаєте? Геть!

Хлопчаки тільки й блиснули п’ятами, перелякавшись Гамазихи, яка вперше підвищила на нас голос, ще більше ніж грізного чужака. Мені теж двічі повторювати не довелось. Але на відміну від друзів, я вже давно шукав приводу, щоб забратися якнайдалі від пекарні. Лютий погляд незнайомця і зараз стояв перед очима. Я стрімголов біг від клятого місця, і на кожному повороті боявся зустрітися з жахливим чужинцем. Так просто він не подарує сніжки. Я нісся просто до дому. Вже майже бачив невеликий кам’яний будиночок, з комина якого клубився сизий ароматний дим. Навіть коли зачинив за собою хвіртку то й тоді не одразу повірив, що вдалося не натрапити на чорноокого.

— Що сталося? — спіймавши за хутряне пальто, спитала мама.

— Нічого, — круглими очиськами зиркнув на рідне обличчя.

— Таке враження, що за тобою гналася зграя кликастих гаркачів?

— Та це ми з хлопцями від Шуркамича тікали. А що є їсти?

Мама усміхнулася, і поставила на стіл, повну миску м’ясної юшки.

Я смачно сьорбав, вдаючи, що зголоднів, а сам не зводив переляканих очей зі вхідних дверей. Здавалось, ще мить і вони відчиняться, а в дім увійде той страшний незнайомець. Уже два рази зачерпнув по дні порожньої миски. Мама розсміялася. А я ледве не помер від страху, коли завіси раптом завищали, в хату ввірвалась морозяна пара, заклубилась, розвіялась: на порозі стояв батько…

Ще днів зо три я з острахом виходив на вулицю, озирався довкола, прислухався, здригався від найменшого шурхоту. Але даремне. Усе як завжди. Чорноволосий не з’являвся. Через місяць я й зовсім про нього забув.

На свято грізного бога Байра-Сва чоловіки підіймались у гори з синами, яким виповнилось дев’ять, щоби провести священну ніч під відкритим небом, небом Байра-Сва. Так хрекосці висловлювали відданість сніжному божеству, безстрашність перед його ворогами і посвячували синів у чоловіки. Не всі верталися з небезпечної мандрівки. То ж мама проводжала нас, ледве стримуючи сльози. А ми з татом навпаки — світились від гордості.