Оршуля Фариняк - Айхо, або Полювання на шпигуна

— А це ще що таке?!

Зуфар зупинився так різко, що я наштовхнувся на нього, голосно ойкнувши.

Перед нами з блискучої чорноти визирнула вмурована нависаюча велетенська арка. Її гладкий дзеркальний камінь був увесь списаний незнайомими чудернацько виведеними знаками.

— Руни… — прошепотів я і зачаровано витріщився на дивовижне творіння.

— Здається, це не просто так…

Товариш з обережністю озирнувся. Наче спиною відчувши небезпеку, обернувся і я. А коли повернув голову до арки, то ледве не зомлів від жаху. Айхо зліва, Айхо справа, знизу, зверху… А де ж Зуфар?!.

Скуйовджений, наляканий я розгублено крутнувся навколо. Здалося, що малюнок арки ожив і вишкірився злою посмішкою.

— Зуфаре! — щодуху загукав я, але ніхто не відповів.

— Зуфаре! Клята арка!

Я кинувся вперед, ніби за німим мороком міг ховатися друг. Та несподівано мене зупинила невидима рука, і засліпило яскраве зелене світло. Кожен візерунок рун заіскрився, закрутившись у магічному танку. Все так само раптово зникло. Я знову стояв у блискучому дзеркальному коридорі, а на мене з широко розплющеними, повними жаху, очима глипав Зуфар.

— Айхо, — видавив із себе товариш. — Що це було?

Я боязко обернувся на погрозливо нависаючу арку. Не пам’ятаю, щоб її минав. Арка наче перестрибнула за спини.

— Ти думаєш про те саме, що і я? — спитав друг, потрохи приходячи до тями.

— Це портал…

— Невже вони існують?!! Я чув про них лише в казках, і то в найдревніших…

— Отже, ми тепер хтозна-де.

— Угу… Можливо, в іншому кінці Шанталії.

— Та й чи в Шанталії… — протягнув я. — Під землею, не знаємо де вихід, а шанси знайти Делею рівні нулю. Щось це мені до болю нагадує…

— Не кисни, щось придумаємо, — сказав Зуфар і якось непевно усміхнувся.

— Може, повернутися назад?

— Опинимося недалеко від завалу, але хоча б виберемося звідси.

— Чекай, давай візьмемось за руки. Ступимо одночасно, хтозна на що здатна ця штука.

Ми вчепились один в одного, наче потопаючий за рятувальника. Зробили невпевнено крок вперед, ще один, ще… Ось минули арку… Але нічого не відбувалось.

— Може, вона зламана?

— Таке враження, що арка насміхається…

— Спокійно, — зупинився Зуфар. — А що, як портал працює лише в одному напрямку?

— Не розумію… Гаразд, давай знову спробуємо пройти крізь арку.

Ми ледве ступили крок і чорні символи заіскрились зеленим, простір вислизнув з-під ніг, руни ожили. Арка знову опинилась за спинами.

— Тепер хоч знаємо, що йти доведеться лише вперед, — намагався жартувати Зуфар.

— Іншого шляху немає, сподіваюсь, квітка горить довго.

Невдовзі велетенським підступним ворогом повстав ще один портал. Перетинати його не поспішали. Не знаю, чого більше остерігалися: потрапити невідомо у які світи, чи все у той же остогидлий дзеркальний коридор.

— Тепер розумію, чому Авгус не хотів, щоб ми потрапили в цю кляту Вежу.

Зуфар і я застигли перед аркою у войовничій позі, наче вона й справді могла напасти. Я підняв квітку вище, щоб перед тим, як зійтися в «сутичці», краще роздивитись супротивника. Жовтувате світло поповзло по блискучій дузі, лизнуло малюнок рун, і раптом затрималось на одному з візерунків. Точніше це я завмер зі свічкою в руці, розгледівши майже над головою знайомий рунічний символ.

— Айхо, дивись, — викрикнув Зуфар, зачепившись поглядом за освітлений знак.

— Бачу, Зуфаре, такий же витатуйований у мене на руці, але що це нам дає?

— Не знаю, але це підбадьорює. Хоч щось знайоме, крім власного відображення, побачив у цих капосних дзеркальних підземеллях. Ану, присвіти… Дивись! — тицьнув товариш пальцем вгору на стіну трохи вище подвійного людського зросту.

Я задер голову, роздивляючись чіткий геометричний візерунок на круглому гладкому камені, що виступав зі стіни.

— Ми не бачили цього на попередньому порталі, — замислено протягнув я.

— Або просто не звернули уваги. Були зайняті іншим: ти шукав мене, а я свої очі, — настрій у Зуфара явно покращився. — А цей дивний камінь не просто так виступає зі стіни на такій висоті та ще й з лівого боку…

Здивовані брови поповзли вгору.

— Усі найдревніші були шульгами, навіть їх письмена виведені справа наліво. Дракони значно вищі за людей…

Зуфар ще не встиг договорити, як я нарешті зрозумів, до чого веде. Це ризиковано, але не більше, ніж, не знаючи дороги, бродити лабіринтом.

— Ти чи я? — лише запитав.

— Давай я. І якщо трапиться щось зовсім нехороше, знай, Айхо: я радий, що доля звела з тобою.