Генечка Ворзельська - Янголятко в кутих черевиках. Книга перша

Я почула, як він запитав у відповідь:

— Ти потерпиш?

— Авжеж, — сказав Місяць. — Потерплю. Давай.

Він завив, і відразу ж по всій лікарні сотнею божевільних голосів заволали інші безумці. Дикий хор біснуватих, пісня, що змусила Місяць усміхатися та мружитися, — він діставав задоволення від купання в чужому болю.

Я народилася в пеклі? Дивно, але чому тільки я?

Можливо, я падучий янгол? Так, я буду янгелом, з великими чорними крильми за спиною.

Любий татусю! Ось уже вісім разів поспіль ти робив мені всілякі капості, а я все одно люблю тебе. Я пробачала тобі стільки, що ти вирішив — рано чи пізно я скажу тобі «так».

— Ні, таточку, ні й ще раз ні.

Хочеш, я зроблю з цієї божевільні велику ватру? Гаразд. Хочеш, щоб лікар із червоним обличчям кидав слухавку, коли ти телефонуватимеш йому? Я можу. Хочеш, я стану божевільною та твої лікарі лікуватимуть мене? Я можу зробити й це.

Усе, що скажеш. Аби ти був задоволений мною.

Я залізла назад у своє реміняччя та заснула усміхнена, давши змогу їхнім отрутам заколисати мене.

Уранці мене розбудили й покинули настіж двері палати. Роздивитися навкруги, пройтися довгелезними коридорами — від запаху їжі до запаху нечистоти та ліків.

— Доброго ранку.

— Здорові були.

— Ми раді бачити тебе.

Поки мозок іще чистий. Поки мозок ще не прокинувся.

Однаково вдягнені, однаково заспані, вони стали однаково божевільними, щойно відчинилися дальні двері та зайшов черговий лікар. Не той, котрий віз мене, інший.

Вони виходили з палат, вони ховалися під стільцями, пригвинченими до стін. Божевільні. Вони жили в собі, маючи всіх довкола за частину себе. За продовження своєї хвороби.

Самітники. Стомлені домогосподарки. Ті, що вили вночі. Вимахували руками. Зчищали із себе луску.

— Умиватися! Умиватися! Умиватися!

Ґрати на дверях, ґрати на вікнах. Але ж я не стала водою.

— Ліки! Ліки! Ліки!

Лише один поверх у величезній, захованій в дикому лісі лікарні. З палати до палати, од вікна до вікна, щоб побачити ліс, паркан та кілька машин біля головного входу.

— Снідати! Снідати! Снідати!

Дбайливо, під лікоть, мене всадовили за стіл до величезного Робота, зламаної Бойової Машини.

— А, — мовив він.

— Доброго здоров'я, — відповіла я.

— А.

— Так. Справді класно.

— Е.

— Це він сказав «ні», — пояснила мені жінка, що принесла пай.

— А «а» — це він сказав «так»? — здогадалася я. — А?

— А, — відповів Зламаний Робот.

— Умиватися! Умиватися! Умиватися!

— До палат! До палат! До палат!

— Обхід! Обхід! Обхід!

А цей Лікар був саме той, хто прив’язав мене до ліжка, хто зробив мені укол, хто привіз мене сюди. Вчора. Учора ввечері.

— Як там мій татусь?

— Він сумує через те, що ви трапили сюди.

— А мама?

— Вона теж засмучена.

— А ви?

— А я лікуватиму вас.

— Де гроші?

І, вдаючи з себе Зламаного Робота, я відказала йому:

— Е-е-е-е.

У його катівні з гаками попід стелею, з чорною кров’ю у шпаринах підлоги два санітари посадили мене на електричний стілець.

Еге ж, я зовсім забула сказати — іще тут були санітари!

Клейкими бинтами прив’язати мої руки до поручнів, надягти на ноги іспанські черевики і покласти на вогонь довгі тонкі голки.

— Під нігті? — запитала я.

— Облиште, — сказав Лікар. — Я просто хочу поговорити.

І він почав:

— Ви вкрали батькові гроші?

— Я вкрала батькові гроші.

— Ви розумієте, що так чинити негоже?

— Я не розумію, що так робити негоже.

— Вам доведеться повернути все, що ви взяли.

— Та ну? — сказала я.

— Я вилікую вас, — сказав він.

— Починаймо.

— Метода з жовтих газет?

Але він вдав, що не чує, став переді мною і взявся робити паси руками:

— Ти чуєш лише мій голос. Нічого, крім мого голосу. Світ перестає існувати. Тільки мій голос. Лише він у твоєму мозкові. Лише він є для тебе сенсом. Ти чуєш тільки мене. Не бійся. Я не бажаю зла. Я хочу, щоб ти була щасливою.

Монотонно і дуже повільно.

— Ти робитимеш тільки те, що я накажу тобі. Ти радо коритимешся моїм наказам. Ти будеш щасливою, виконуючи їх. Ти знайдеш спокій і ясність, сенс і щастя, якщо підкоришся і слухатимешся мене.

Його голос заколисував, огортав теплою хвилею.

— Ти заплющуєш очі. Тобі хочеться спати. Ти мрієш про сон і спокій. Ти чуєш мене. Але ти не можеш керувати собою. Ти не можеш робити нічого, якщо я не звелів тобі цього. Ти робитимеш тільки те, що скажу тобі я.