Генечка Ворзельська - Янголятко в кутих черевиках. Книга перша

Я стояла в отворі дверей. Між нами коридор — двадцять метрів, що їх іще треба здолати.

Двадцять метрів.

— Хлопці.

Мій прудкий пістолет.

— Я рада вас вітати.

— Пах!

Мій улюблений коридорчик. Картини, вішалка, полички, мої вітражні двері. Шкода псувати їх, але навпроти стоять одинадцять розлючених чоловіків: п'ятеро мисливців, лікар та ще п’ять санітарів!

Перший звів пістолет, і я вистрілила:

— Пах!

— Татусю, а чому ти без адвоката, без мами та судді?

Я стріляла у стелю, і половина з них упали.

— Чудово! — сказала я. — Граємось у кегельбан!

Одинадцять кеглів у кінці довгого коридору.

— Пах! — знову ні в кого не влучила, але вибила сім із дванадцяти.

Вони вирішили, що я жартую, підвелися та ступили крок уперед. Мисливці дістали пістолети, а обличчя лікаря налилося кров’ю.

— Ти в жилеті? — поцікавилась я.

Перший кивнув, і тепер уже я вистрілила в нього:

— Класний жилет.

Його відкинуло до задніх, а з живота посипалися уламки титанових пластин.

— А ти? — запитала я в другого.

— Теж, — відповів він.

— Ти певен?

— Па-пах!

Але вони розступилися, і куля вилетіла крізь відчинені двері.

А потім там, у дверях, з’явився мисливець із величезною рушницею, і величезна куля з пресованої чорної гуми вдарила мене в груди, відкидаючи до стіни.

Якби там був рояль! Як загримів би посуд, коли б там стояла шафа!

Величезна чорна куля вдарила мене в груди, і все довкола стало чорним.

Я знетямилася.

— Ну? — запитав вітчим.

— Боляче, — сказала я.

Мене підняли у зв’язаній сотнею вузлів гамівній сорочці, відібрали в мене пістолета.

— У тебе кров.

— У мене є серветки.

— То віддасиш мені гроші? — запитав вітчим.

— Ні, — відказала я.

— Я знав, що ти зламаєш комп’ютер, я знав, що ти скажеш «ні». Я знав, що мені доведеться тебе лікувати. Так, лікарю?

— Авжеж, — відповів той. — Вона намагалася вкоротити собі віку, отже — вона хвора.

— Я розповідала тобі про Вовка? — запитала я.

— І не треба, — сказав мені вітчим. — Їх нікого немає. Вони всі мертві.

Пес почує мене — моє «Допоможи!»

Вовк примчить до мене, адже я послала йому «Рятуй!»…

Вітчим реготнув і кинув мені під ноги телефон Пса з моїм «Допоможи!» на тріснутому екрані, він реготнув і кинув мені під ноги телефон Вовка з моїм ним не прочитаним «Рятуй!», залитим легеневою кров’ю.

— Їх нікого немає, — сказав він.

— Вони в раю? — запитала я.

— Мабуть.

— Їх немає…

— Але є я, — спробував утішити мене вітчим. — І є лікар. Лікарю!

— Дівчинку треба лікувати.

— Звісно. І ви навіть знаєте від чого, — сказав вітчим. — Давай я тебе поцілую, бо дядечки поспішають.

Зв’язаною лялькою я падаю вперед, варто було тільки потягнути за один вузол на мені.

— Тепер ми будемо бачитися часто, — сказав вітчим.

— Я мріяла, — мовила я. — Невже… Господи, дякую тобі…

— Тепер ми будемо бачитися часто, — сказав вітчим.

— Я мріяла, — мовила я.

— Я теж мріяв.

— Нам краще поїхати, — сказав мисливець.

— Їдьте, — сказала я.

— Давай я тебе поцілую, — мовив вітчим, — бо дядечки поспішають.

Перша ніч у божевільні. В палаті — метр на два. Вони прив’язали мене, вони влили в мене якоїсь гидоти, вони хотіли, аби я спала. А я лежала і слухала вітер. Я слухала шум гілок.

Маленька дівчинка в грубезних ременях. Я змогла виборсатися, але не зуміла скинути довгої сорочки, тепер єдиний мій одяг — величезний балахон, що обплутав мене завузлованими рукавами.

Троє ґрат? Навіщо так багато?

Троє ґрат! Зробіть мене водою! Зробіть мене стеблом! Прорости, витекти і опинитися там.

Вовчику-братику! Песику-братику!

Лише сосни погойдують верхів’ям. Лише вітер і місяць у хмарах — набряклою пикою п’яниці, сірими плямами довкола очей.

— Дитиночко, — сказав Місяць. — Життя — це чистісінька нісенітниця. Дитинко, — він не сміявся. — Що для тебе пістолет? Мій був великий і тяжкий. Завжди з собою. Де він зараз, ти знаєш? Я виміняв за нього трохи вина.

— Якби в мене був пістолет, я була б вільна.

Коли б самотність була привидом, якби ж то страх можна було помацати рукою… Щойно вони побачили, якою ти народилася, вони створили тугу і позбавили глузду все, у що ти можеш вистрілити.

— Старий п’яниця, — сказала я.

— Молода дурепа, — озвався він.

— Іди до біса.

Він одвернувся до іншого вікна, і я почула:

— І про що ти думаєш? Звісно. Розітни себе. Випусти із себе біль.