Генечка Ворзельська - Янголятко в кутих черевиках. Книга перша

Татусю, невже вам не сподобався мій бульдозер?

Мамуню, вам більш не треба плескати мене по щоці та примовляти:

— Дитинко, ти сама все зрозумієш.

Де ж ви? Якби знали, що чекає на вашу названу дочку, донечку, ластівочку.

І, вчепившись у зубну щітку, я кажу:

— Файно!

Мені подобаються ледь помітні збрижки, коли я зморщую свого малюсінького носика. Файно буде побачити похорон. Файно побачити мерця.

Моя мачуха ходить вночі на цвинтар. Біля старих хрестів, на розбитому надгробку, прекрасна у своїй наготі, вона викликає різну нечисть. Вона стогне, обхопивши її ногами. Вчепившись руками в хреста, увіп'явшись нігтями в різьблений камінь. Вигинається з криком:

— Так!!!

Мій вітчим виголює скроні.

Його книги стікають кров'ю, хоч там самі лише цифри — за ними гроші, що тепер належать йому.

Я стояла у кривавій баюрі. Мені довелося розтягати купу закляклих тіл, щоб дістатися комп’ютера, — там був його рахунок.

Пароль — ім’я першого з убитих ним. П’ять літер, двоє найманих убивць, чотири кулі. Тричі натиснути «Enter», а потім розкидати супутників, котрі зберегли для мене все, що можу донести.

А ще я купила нові набої. Вони лишають у тілі тридцятисантиметрові отвори.

— Дитинко, — сказав вітчим, — міняймося.

— Ні.

— Навіщо тобі гроші?

— Так, — сказала я.

— Ти хочеш, аби я…

— Хочу.

— Мені доведеться…

— Файно.

У неї — біле волосся смерті. У нього — пусті очі.

Тепер я ніколи не скажу «файно», бо тільки добрі дівчатка потрапляють до раю.

Я хочу потрапити до раю, тому завжди виконую обіцяне. Варто вам лише попрохати про щось і запитати:

— Зробиш?

— Так.

І якщо я погодилася, ви можете покластися на мене.

Наприклад… Що ж я можу зробити для вас? А… А! Придумала. Наприклад, ви скажете:

— У мене обмаль часу, а від точності виконання залежить усе. Він чекатиме на тебе в ресторані. Це його фотокартка, ось — фото кейсу, який буде в нього в руках. Запам’ятала?

— Я можу взяти це собі?

— Гаразд. Але спали, коли справу буде зроблено.

— До ресторану, — кажу я таксистові.

Попільничку і меню. Я читатиму.

Почну зі свого улюбленого розділу — «десерти».

Затишний ресторанчик. Бірюзовий крохмаль скатертин.

Він прийшов за півгодини. У рипучих черевиках, надзвичайно гладкий. При дуже важкому годинникові.

Очі його не завважили мене. Я посміхнулася.

Сів за стіл до мене спиною та попросив:

— Склянку соку. Води з льодом — і вже після цього поїсти. П’ять таць зі стравами. Майже все меню напам’ять.

Я поглянула на його фото й відзначила, наскільки він схожий на себе.

— Рахунок, — попросила я.

Підвелася та підійшла до Товстуна.

— Здоров.

— Угу, — сказав він, виймаючи з рота виделку.

— Можна?

— Сідай.

— Мене прохали, — додала й показала йому зображення кейса.

— Бери, — дозволив він, підсуваючи ногою кейс. — Запам’ятай адресу. Відвезеш — і тобі заплатять. Там.

Я пішла до виходу, повз швейцара, якому довелося сказати: «Дозвольте», — перш, ніж він відчинив мені двері.

А коли приїхала по гроші, попрохала таксиста:

— Дочекайтеся мене, будь ласка.

Але двоє здоровенних чоловіків почали в мене стріляти.

Один — із під’їзду, прикрашеного головою лева, — справжній Кіт, тільки добріший, другий — від засипаної листям лави.

Мене скривдили.

Отож, навіть простреливши одному коліно, а другому — плече, я не могла пробачити їм, бо мене обдурили.

Таксист утік. Я зламала ніготь. Грошей не віддали.

Але мені було кому поскаржитися, мене було кому захистити.

Він мені навіть залишив ключі від своєї квартири.

Отак!

У мене немає плюшевих ведмедиків, я їх не люблю. Немає чоловіка, мужчини взагалі дратують мене, ті, що приходять на одну ніч. Я люблю лише Вовка.

Хто такий Вовк?

Вовк — це Мася. Вовк — це Вовк.

— Спиш? — запитала, сідаючи в крісло.

— Так, — сказав він.

— Тебе не будити? — додала, вгледівши його очі — каламутну зелень за щільною завісою чуба. — Приготувати тобі сніданок?

У його квартирі, в його переповненому кістками відрі, серед його сміття та цигаркового попелу мені так подобалося, що я ладна була залишитися тут назавжди. Бо можна не роззуватися, можна спати цілісінький день.

Порожній холодильник, повна мийка брудного начиння.

Зрозуміло, я вирішила трохи навести лад. Чи могла я не виправдати сказане ним «угу»?

Умостившись із ногами на стільці, я підтягла до себе телефон і промовила: