Генечка Ворзельська - Янголятко в кутих черевиках. Книга перша

Він та його друг Залізний чоловік. Пес єдиний, хто має друзів.

У машині зі слідами куль вони поїдуть в офіс людей, що ошукали мене. Їх не чекатимуть. Вони та два десятки молодиків з автоматами та в чорних масках.

Вони виб’ють двері, вони загорлають:

— На підлогу! Це міліцейська операція! Усе, сказане вами, може бути використане проти вас!

Потім покладуть долілиць охоронців та переляканих секретарок. Відшукають усіх до одного клерків (навіть під столом, у коморі та на трубі за вікном) і вишикують уздовж коридора.

Хто встигне допити каву? Хто добіжить до вікна? Хто зможе вигукнути: «Не треба»? Хто заволає: «Ні!»

Довгим коридором, заповненим клерками очима в стіну, до останніх відчинених ногою дверей.

А там двоє:

— Що це означає?!

— Ви відповісте за це!

— Відповімо? — запитає Залізний Чоловік.

— Так, — кивне Пес і почне творити дива.

Накаже обшукати офіс і знайде там пістолети:

— Ваші?

— Ні.

— Авжеж, — кивне він.

Потім знайде комору з коричневими кейсами та пакетами білого порошку.

— Це провокація!

— Авжеж, — кивне він.

І коли Пес виведе тих ошуканців на вулицю, до заґратованого фургону, вони побачать мене. Я стоятиму неподалік і привітно махну їм рукою:

— Не сумуйте, я постараюся дочекатися вас.

Ба навіть знайду адресу в'язниці, де вони скнітимуть упродовж найближчих двадцяти років, і напишу їм листа. Можливо, й два листи: одного з Парижа «Крихітка за столиком манюсінької кав’ярні. Верхівка Вежі над дахами», а другого звідкілясь із теплих островів Раю «Крихітка в шезлонгу. Біла піна моря біля ніг».

«Мені зле без вас, — напишу. — Я сумую. Чи стрінемося колись?»

Я нікого не обдурюю і не люблю, коли дурять мене. Адже в мене є не тільки Вовк і Пес. А ще й Дикий Кіт.

Кіт. Величезний пустельний хижак. Його низький голос у телефонній слухавці. Його «забудь» на моє скривджене «вони ошукали мене».

— Ввімкни комп’ютер. — скаже Кіт.

Увімкну та побачу на моніторі банківський рахунок чоловіків, що обдурили мене. Я не люблю їх саме через те, що вони поводяться нечесно.

— Бачиш? — запитає Кіт.

— Так, — скажу я, вдивляючись у рядок багатозначних чисел.

— Ти дуже розлютилася на них?

— Дуже, — відповім. — Дуже й дуже.

І тоді, аби втішити мене, Кіт перетворить їхній банківський рахунок на мій, узявши за це всього тридцять чотири відсотки.

Я дивитимусь, як миготять цифри, як в одній частині екрана перетворюються на нуль, а в іншій, підписаній «Капітал Крихітки», — наближаються до безміру.

Врешті-решт вони зупиняться.

«Нуль». «Купа грошей».

— Дякую, — скажу я Котові.

— Не сумуй, — заспокоїть він. — Будуть інші. Багато-багато інших.

Вони вийдуть із в’язниці жебраками, старими каліками.

Нечемні хлопці потрапляють до пекла. Ще до того, як їм судилося вмерти.

Мені буде зле, і я напишу Псові:

«Допоможи».

Буде боляче, і мій комп’ютер надішле Вовкові:

«Рятуй».

Навіть якщо мій світ візьметься кригою та вкриється снігом, Кіт дізнається:

«Мене вже немає».

Я не люблю плюшевих ведмедиків. Тільки живих звірів.

Іще є Зламаний Робот, але він з'явився вже по тому, як мені наснились риби, весілля та дерево, і я сказала собі:

— Приємно повернутися додому, розуміючи, що день не прожитий марно.

Риби — до несприятливих змін. Весілля — до мертвого. Дерево — поганий знак. Мені було над чим замислитися.

Закрутивши і поставивши в ряд останнього тюбика — вишневі пахощі, багряний блиск, — я зиркнула на себе у дзеркалі, похвалила:

— Молодця.

Та вирішила чекати, стуливши колінця, поки доля постукає до мене.

Вона прийшла з гамівною сорочкою. Без попередження. Просто виламавши двері.

Я тільки й устигла, що вдарити по клавіші, аби засвітився монітор комп’ютера. Я набрала повідомлення Псові:

«Допоможи!»

І Вовкові:

«Рятуй!»

А тоді вистрілити у свій комп’ютер, аби ті, котрі прийшли до мене, ні про що не дізналися.

— У вас кров, — зауважив таксист.

— Де? — здивувалася я.

Мій рукав був замазаний кров’ю, Де ж це я могла забруднитися? Коли дивилася на мерців?

— Не турбуйтесь. У мене є серветки, — відповіла. — Я витру її всю.

Одинадцять чоловіків та горлаючий вітчим:

— Швидше! Вона уб'є себе!

Семиголовий звір із десятьма рогами влаштував для мене ще один Кінець Світу.

— То віддасиш мені гроші?

— Ні.

— Ну, то давай я тебе поцілую, бо дядечки поспішають.