Генечка Ворзельська - Янголятко в кутих черевиках. Книга перша

— Потерпи, — сказала друга.

Повз дівчат із джаз-оркестру, що з’юрмились біля сходів вагона, я підійшла до провідника. Він взяв у мене квиток і запропонував:

— Допомогти?

Я ледь хитнула капелюшком і зробила крок.

Дзвінок, свисток, пара:

— Рушаємо!!!

Я пройшла по килиму вагона й відчинила двері свого купе.

— Здрастуйте, — сказала я.

Чоловік у моєму купе, останній з Диких Псів. Дикий Пес із родимцем на лиці потягнувся до пістолета під газетою на столику.

— Не треба, — сказала я.

І зачинила двері.

Потяг гойднувся. Потяг застукав буферами. Потяг на мить стиснув коридорчики між вагонами. І скляний дах вокзалу повільно поплив над ним.

А в синіх льодах моргу в одній із далеких веж на нескінченних столах лежали тіла Диких Псів, які більше вже ніколи не повернуться на його залиті вогнями вулиці.

Мертві чоловічі тіла.

Тіла розповзаються під пазурами магії, що виривається з них. З хрускотом затверділих м’язів, ребер і шкіри. Безформними чорними шматками. Переливаючись, падаючи на підлогу і залишаючи сліди чорного слизу, вони повзли одне до одного, злипаючись, з’єднуючись у три безликі потвори, яких розділив Вітчим, щоб створити з них душі для Диких Псів.

Вітчим відчинив двері і дозволив потворам потертися об його ноги гнучкими муркотливими кішками.

Потяг пішов. На його місце біля платформи з цифрою «12» повільно підійшов інший. І вже інша білявка здригнулася в клубах його пари, й інша Крихітка пройшла повз нього до свого вагона, залишаючи місто Великих Вогнів, що горітимуть ще безліч тисяч років.