Генечка Ворзельська - Янголятко в кутих черевиках. Книга перша

Він скаже:

— Дякую. Це було славне життя, — і тоді я вб’ю його.

Останній крик:

— А-а-а-а-а-а-а!!! — це вбив мій Вітчим.

Останнє тихе:

— Ох! — це вбила я.

Гвардієць відклеїв записку від люстри й сказав собі:

— Шкода.

«Я стомилася від невизначеності, — писала вона. — Мені набридло, що я не знаю, за кого себе вважати».

Але ж її цікавило зовсім не це. За кого вважаєш мене ти? Навіщо я потрібна тобі? Або ні. Жінка пише чоловікові, наперед знаючи відповідь на кожне запитання. І суть не в запитаннях і відповідях на них. Навіть передбачаючи його «ні», йдучи геть, вона залишає записку для того, щоб він міг зателефонувати їй і сказати «так».

«За кого мені вважати себе?»

— Якби я знав це, — сказав Гвардієць, складаючи записку навпіл і засовуючи її до тих, які залишили йому жінки, що встигли кинути його раніше. — Якби я знав…

Лише сльози та плач:

«Мені більше нічого не треба від тебе».

«Мені набридло боятися завагітніти від тебе».

«Я ненавиджу тебе!»

«Ти брудна цинічна тварюка!»

«Я проклинаю тебе!»

— Та ну тебе, — сказав він і рушив до пекла. Помер, убитий моїм Вітчимом.

Майже щоранку поповнювати цей маленький цвинтар з їхніх несправджених планів і його нездійснених сподівань — відклеїти записку та скласти її навпіл.

Хто б написав йому хоч раз:

«Я тебе не примушую приймати якісь рішення. Я тільки кажу, аби ти знав, що, не зважаючи ні на що, мені радісно думати про тебе».

Що відповів би він?

— Спогади, втіхо моя, спогади — все, що залишилося в мене і все, що в мене є. Я живу цим ось уже чотирнадцять років. Щоправда, колись у мене була надія, а тепер залишилось тільки минуле, якого я не можу знищити і яке затьмарює мою реальність.

Я шукав її все своє життя. Я так хотів побачити її в тобі. Але, не знайшовши, я знову втратив її, і в мене нічого не зосталося. Ніщо не може замінити того, чого не було, ніщо не може змусити мене розлюбити ту, що шепотіла:

— Я живу любов’ю.

Ця любов ніколи не буде моєю, але я не хочу, не можу, я неспроможний відмовитися від неї. Вона сниться мені щоночі.

Чарівне Місто за тихою рікою. Повернення не буде. Вона живе там, далеко. Минуло тисячу років зими, і ніби у Бертонівскому зоопарку, всередині в мене розрослися чорні дерева і ходять покинуті тварини, чия чорна шкіра стала сивою.

Страху немає. Просто я сиджу на цьому холодному камені й чекаю, раптом десь там, де кінчається ліс, з’явиться вона — моє сонце, мої хмари, моя нічна птаха.

А іноді я здригаюся в метро від аромату її шкіри чи парфумів.

— Пах!

Він помер, убитий мною. Щоб потрапити до раю.

— Шість чоловіків за одну північ… Зовсім непогано…

Я не врятувала шістьох.

Вітчим здійняв догори руки, і Гвардієць побачив свою старість — хвору, з пігментними плямами на оголених яснах, із сивим пухом, з ключкою, зробленою із лижних палиць, вона човгає на брудну кухоньку до гарячого чайника і стола, заставленого слоїчками, каструльками і потемнілими від заварки філіжанками.

За вікном падав сніг, під батареєю стояла миска, повна іржавої води. Біля полиці з рецептами, підсунутими під розбитий телефон, старий нашийник, як пам’ять про померлу від старості дворняжку, підібрану багато років тому замерзлим, брудним цуценям. Облізла ковдра в кутку, що слугувала їй підстилкою.

Телевізор, який майже не чуєш, кілька шарів паперу на підвіконні, брудна постіль і огидний запах його самотньої старості.

— Ні, — він захитав головою. — Краще вже вмерти.

— То вмри.

— А-а-а-а-а…

І луна по всій Чорній Вежі:

— А-а-а!

— А-а-а!

— А-а-а!

Я доторкнулася до Гвардійця, І він побачив себе.

Онуки приїхали на літо. Одні схожі на дружину його старшого сина, інші схожі на його матір. Вони повискакували з батьківських машин, які зупинилися перед невідчиненими ворітьми, та бігли до нього.

Сонце, чиста мідь сосон довкола, птахи, квіти на нескошеній галявині, доріжка з плит пісковика, яскраві полиски на лакованих перилах, в’юнкий виноград на ринві.

Він сидів на ґанку та всміхався до них. Потерті джинси, светр навколо товстого живота і мила жінка позаду.

— Ну що ж ти не встаєш?

— Зараз, — сказав він. — Зараз, — упізнаючи її голос, почутий уперше так багато років тому…

— Такою буде смерть?

— Тобі подобається?

— Так.

— Тоді «пах»?

Отже — всі. Усі, кого знайшов Вітчим. Усі, кого знайшла я.

Крім останнього. За винятком одного.

Останній Гвардієць, що завмер у ритуальному колі.