Харукі Муракамі: 1Q82. Книга перша

Радіоприймач таксі на ультрависоких частотах передавав програму класичної музики — «Симфонієту» Яначека. Звичайно, не можна сказати, що така музика була ідеальною, щоб слухати її в автомобілі, який застряг у дорожньому заторі. Та водій, здається, до неї особливо й не прислухався. Він, чоловік середніх літ, тільки мовчки вдивлявся в неперервну вервечку автомобілів перед собою, наче досвідчений рибалка, що, стоячи на носі човна, вгадує, яку біду віщує вранішнє сонце. А от Аомаме, глибоко занурившись у заднє сидіння, злегка приплющивши очі, слухала музику.

Цікаво, скільки людей на світі, почувши початок «Симфонієти», могли б догадатися, що ця музика належить Яначеку? Мабуть, зовсім мало або майже ніхто. А от Аомаме могла.

Яначек написав цю невелику симфонію 1926 року. Її початкова тема, за його задумом, мала служити фанфарою на великих спортивних святах. Аомаме уявила собі Чехословаччину 1926 року. Скінчилася Перша світова війна, країна нарешті звільнилася від тривалого панування монархії Габсбургів, люди пили плзеньське пиво в пивничках, виробляли нові кулемети й насолоджувалися короткочасним миром, що прийшов у Центральну Європу. Два роки тому, натерпівшись життєвих злигоднів, помер Франц Кафка. А невдовзі хтозна-звідки мав з'явитися Гітлер і вмить проковтнути цю затишну прекрасну країну, однак ще ніхто не знав, що станеться таке жахіття. Можливо, найважливіше судження, яке історія відкриває людям, полягає в тому, що «тоді ніхто не знав, що буде в майбутньому». Слухаючи музику, Аомаме уявляла собі, як вільний вітер гуляє рівнинами Богемії, й роздумувала над перипетіями історії.

1926 року помер імператор Тайсьо, настала епоха Сьова. І на Японію от-от мали насунутися похмурі неприємні часи. Закінчувалося коротке інтермецо модернізму й демократії, набирав сили фашизм.

Крім спорту, Аомаме любила тільки історію. Читанням романів не дуже захоплювалася, могла читати хіба що книжки на історичну тему. В історії їй подобалося те, що всі історичні факти загалом прив'язувалися до певного часу й місця. Дати запам'ятовувала надзвичайно легко, без зубріння. Вони автоматично спливали в голові, якщо вона схоплювала зв'язок у часі між різними подіями. У звичайній середній школі та середній школі вищого ступеня на іспитах з історії вона завжди отримувала найвищу оцінку. Вона щоразу дивувалася людям, які не запам'ятовують історичних дат. Чого це вони, мовляв, не можуть зробити такої простої речі?

Аомаме — це її справжнє прізвище. Її дід з батькового боку родом з префектури Фукусіма. Казали, що в цьому гірському містечку чи селі залишилося декілька людей з таким прізвищем. Однак вона ще ні разу там не побувала. Ще до її народження батько розірвав стосунки з ріднею. Те ж саме зробила мати. А тому Аомаме ніколи не бачила своїх предків — діда й баби. Вона рідко подорожувала, та коли випадала така нагода, то мала звичку розгортати в готелі телефонний довідник і перевіряти, чи немає в ньому людей з прізвищем Аомаме. Але в жодному великому чи малому місті, куди потрапляла, досі не знайшла жодної такої особи. І тоді вона щоразу почувалася такою ж самотньою, як людина, викинута напризволяще в океан.

Називати своє прізвище їй завжди було важко. Щоразу, коли вона його вимовляла, співрозмовник поглядав на неї трохи здивованими або розгубленими очима. «Аомаме-сан? [2] Аомаме означає «зелений біб»; сан — ввічливе звертання до рівних або старших за віком чи вищих за соціальним станом осіб. (Тут і далі примітки перекладача.) » — «Так, Аомаме». Вона часто мала клопіт з прізвищем на роботі, бо доводилося подавати візитну картку. Тоді співрозмовник часто пильно придивлявся до неї — так, ніби йому раптом передали листа з повідомленням про нещастя. Коли Аомаме вимовляла своє прізвище у телефонну слухавку, то іноді на тому кінці телефонної лінії чула хихотіння. Коли у чекальні якоїсь державної чи громадської установи або лікарні її викликали за прізвищем, то присутні люди підводили голови й позирали в її бік — мовляв, цікаво, який вигляд має особа з прізвищем Аомаме.