Генечка Ворзельська - Янголятко в кутих черевиках. Книга перша

Змах крильми — Крихітка злетіла догори. І жодна з них не дістала мене, приземлившись після стрибка та завмерши.

Але задні лапи однієї тремтіли. Їй не терпілося вчепитись у мене.

Змах крил, і я повернулася до другої.

Потвора загарчала, готуючись напасти.

Мені було страшно. Адже це були перші потвори, послані, щоб убити мене.

А провалля розчахутих дверей вабило і кликало.

— Іди, — нашіптував хор голосів, — повернися до Міста. Запали в ньому вогні.

— Нічого цього немає. Нічого цього не було.

— Повернись і забудь цей сон.

— Це тільки сон.

Голос Мачухи — з іншого боку:

— Йди до мене, Крихітко, я сховаю тебе. Йди. Я не дозволю їм…

— Песику! — покликала я.

Він не озвався.

— Вовче!

Замість виття — шепіт:

— Іди до нас, — голос Мачухи. — Іди.

— Котику-братику!!!

І луною лемент убитого в глибині вежі гвардійця:

— А-а-а-а-а-а…

Того, що я не врятувала.

І, склавши крила, я впала на потвору.

Три притиснутих до її крижаного чола пальці. Слова Прохання Любити. І її мозок рознесло спалахом вибуху.

Друга безлика потвора кинулась на мене, але я впала на спину й провела великим пальцем по її на мить завислому наді мною животі.

Вона розкрилася в стрибку, підтягла передні лапи, що потяглися лезами пазурів, і ощирилася:

— Щ-щ-щ-щ-ща-а-а!

На мить. Доки сяючий білим слід від магічних слів Любові:

— Іже єси, — не розпався глибокою раною.

Вона висипалася клаптями попелу через рану — потік мертвого зла.

Вона була, і ось її немає. Навіть попіл став частиною нічної пітьми.

— Браво, Крихітко, — сказав мені Вовк.

Пес мені сказав:

— Молодець.

— Адже це вперше? — запитав Кіт.

А я спитала:

— Тепер я вже янгол?

— Ще ні, — сказали мені.

— А-а-а-а-а-а!!! — лемент убитого біля вежі гвардійця.

Я помчала на лемент.

— А-а-а-а-а-а-а-а!!!

Спіраллю сходів, що йдуть крізь Вежу.

— А-а-а-а!!!

Коридорами, що прохромили світи.

— А-а-а!!!

Через замкнутий сам на собі лабіринт.

— А-а!!

Ковзаючи.

— А!

Підводячись.

— А…

Повз саму…

— Пізно, — сказав Вітчим. — Тепер він мій.

Милий-милий Гвардійцю, пробач. Я не встигла врятувати тебе. Я була надто далеко, коли Вітчим вийшов із темряви, що в тебе за спиною, і покликав тебе голосом єдиної коханої жінки, яку ти зрадив.

— Милий-милий. Коханий мій.

Щоб ти сам усе пригадав, а біль гріха болем пальців, які стисли твоє серце.

— А-а-а-а-а-а!!!

— Ще один.

Милий-милий Гвардійцю, я прийду до тебе нишком і прошепочу голосом тієї, котру ти ніколи не зможеш забути. Голосом тієї, зраду якій ти вважаєш своїм найбільшим гріхом:

— Коханий, я не маю зла на тебе.

— Пробачаєш?

— Так.

— Ти більше не гніваєшся?

— Я люблю тебе, — скажу я і натисну на курок, аби ти вмер з посмішкою щастя.

Адже головне, як ти помреш: посміхаючись на дорозі до замків із хмар, лиючи сльози перед вогнем чистилища, де ти перебуватимеш доти, доки не забудеш усіх, кого так любив, і всіх, хто любив тебе, чи перед жахом вічної ночі.

Біля чорної, населеної демонами, порожнечі пекла…

Вітчим вийшов із темряви, отже Гвардієць загине.

Я обсиплю Гвардійця примарним сріблом, і він помре.

Вітчим застав його біля багаття зі старих фотокарток, обведених чорним. Він стояв і дивився на них. На все своє життя, що застигло на палаючому картоні.

Оце він народився. Оце руки матері, що тримають його. Оце його перший крок. Оце його перший друг. А ось перша вечірка, що дожила до ранку.

Усі двадцять дев'ять років.

Вітчим вдихнув його біль. Вітчим провів язиком по губах, насолоджуючись його болем. Болем, що ти вмреш, і вже ніхто не згадає тебе. Болем, що твоє життя було лише твоїм сном.

— Краххх! — вітчим усадить руку в його груди.

Але Гвардієць навіть не закричить.

Що таке біль від прохромленої плоті порівняно з болем від думки, що тебе вже немає?

Я поставлю на стіл келих вина, розкладу цигарки та підтягну крісло.

Гвардієць сяде, як стомлений подорожній наприкінці шляху та розгорне свій перший альбом.

Оце він народився. Оце він на руках матері. Оце його перший крок. Він посміхнеться.

— Це було. І це було зі мною.

Оце він у кольоровому ковпачку перед тортом із шістьма свічками. Оце він виходить зі школи. А ось та, що першою сказала:

— Люблю.

Він усміхнеться, випустивши дим, і зробить ковток вина.

— І все-таки це було чудово.

Усі тридцять два роки. Усе його життя — космос і нескінченність.