Генечка Ворзельська - Янголятко в кутих черевиках. Книга перша

— Здоровенькі були, Песики.

Один вихопив пістолет і навіть не дав Крихітці поцікавитись:

— Політаємо?

— Пах! — лопнув пухирець жувальної гумки.

— Пах! — вистрелив її пістолет.

І так усю довгу ніч:

— Це мої Пси, й ніхто, крім мене, не має права вбивати їх!

Ну, хіба тільки Вовк…

Таксі. Вони виросли разом із вежами Міста, тому не могли не бути жовтими з чорним чи срібними дахами. Іноді заповнювали цілу вулицю. Зграєю горбатих жуків завертаючи до того, хто здійняв руку…

Дикий Пес вийшов з вежі і підняв руку. Таксі зупинилося біля нього, і таксист опустив прапорець «зайнято».

— Додому, — сказав Дикий Пес.

— Важкий був день? — спитав таксист.

Дикий Пес відвернувся до вікна й не відповів.

— Тоді додому, — сказав таксист, а дзеркало заднього виду відобразило усміхненого Вовка…

Хазяїн генделика протирав рушником прилавок, коли в його безлюдний підвальчик зайшли двоє.

— Що вам? — запитав він.

— Я навіть не знаю, — сказав Вовк. — А що в тебе є?

На вулиці сутеніло. За вікном засвітився ліхтар. Ті, що ввійшли, вивчали меню, а Хазяїн Генделика дивився на них із-за рогу прилавка.

— На чому зупинилися?

— Дай нам щось із трьох перших сторінок.

— З цього поки що нічого немає.

— Справді? — здивувався Залізний Чоловік. — То навіщо ти про це пишеш?

— Наш кухар…

— Гаразд, — сказав Вовк. — Скажи краще, коли прийде Дикий Пес?

— Який дикий пес? — запитав Хазяїн.

— Той, що вечеряє в тебе, — сказав Залізний Чоловік.

— Я не знаю, можливо, він узагалі не прийде.

— Можливо, — кивнув Вовк. — Але ми почекаємо на нього. А ти замов для нас що-небудь. І порадь кухарю поводитися тихо, щоб нам не довелося йти до нього.

До закусочної зайшов ще один відвідувач.

— Мені… — почав він.

— У нас захворів кухар.

— Так, — кивком підтвердив Вовк.

І коли відвідувач вийшов, сказав Хазяїнові Генделика:

— А ти молодець. Знаєш, що казати.

За годину, коли Вовк і Залізний Чоловік пішли, Хазяїн Генделика сказав своєму офіціантові:

— Пішов би ти до Дикого Пса. Попередив би, що його шукають.

— Так, — сказав офіціант. — Треба йти.

Вовк і Залізний Чоловік бачили, як він вийшов із генделика, як перейшов дорогу та зайшов до вежі і як за десять хвилин по тому, повернувшись до Хазяїна, похитав головою.

— Ти сказав? — запитав той.

— Сказав.

— І що?

— Нічого. Він лежить і каже, що в нього немає сил ховатися.

— Так, — сказав Хазяїн.

— Час, — мовив Вовк і відчинив дверцята машини.

— Час, — погодився Залізний Чоловік.

А потім два Дикі Пси зчепилися в барі. П’яні, вони прагнули забути про смерть. У розстебнутих піджаках та зім’ятих краватках, вони задирали голови, вливали в себе нову порцію «подвійного», і знову билися, ламаючи високі стільці і перекидаючи столи.

Два люті Пси, що не знали поразки цієї ночі. Доти, доки не збили з ніг одного за одним трьох бійців, які намагалися перемогти їх, та не побачили Кота.

— Доброго вечора, — сказав Кіт і випустив сталеві пазури. — Почнемо?

— Почнемо, — зіщулився Дикий Пес.

— Щ-щ-ща-а-ах-х-х-х!

— Щ-щ-ща-а-ах-х-х-х!

— Пах!

— Та-та-та-та!

Усю довгу ніч, доки розлючені Дикі Пси не поїхали вбивати мене.

— Поїхали! Поїхали! Поїхали! — підганяв своїх Дикий Пес із накинутим на плече автоматом.

Сходами, у ліфтах, до машин біля тротуару.

— Поїхали! Поїхали! Поїхали!

Люті. Люті. Люті. Розлючені Дикі Пси.

Три машини, повні озброєних Псів в останні секунди біля тротуарів.

Повернути один ключ. Другий. Третій. І гучний вибух.

Відразу три вогненних стовпи! Відразу три вибухи! Були Пси, і немає Псів. Тільки ковпак зі стукотом котиться бруківкою від машини та обплавлений ліхтарний стовп.

Кап, кап, кап. Розплавлений метал стовпа на розплавлений метал машини.

— Щ-щ-ща-а-ах-х-х-х!

— Пах!

— Та-та-та-та!

А ще:

— Б-Б-БА-А-А-А-А-АХ-Х!!!

Більшість Псів мовчала. Тільки двоє говорили з Вітчимом, що прийшов до них.

— Нас було сто. Нас зосталося тридцять.

— Настав час покінчити з цим.

— Ми стомилися.

— І ми хочемо піти.

— Це неможливо, — Вітчим хитав головою.

— Ми хочемо знову стати псами.

— Перекиньте нас на псів.

— Повернення не буде, — сказав Вітчим. — Вам доведеться залишитися тут.

— Ми просимо.

— На жаль.

— Ми поки тільки просимо.

Вітчим посміхнувся й пильно глянув йому у вічі. І не витримавши цього погляду, Дикий Пес кинувся на нього. З гарчанням, ощирившись та цілячись у горло.