Генечка Ворзельська - Янголятко в кутих черевиках. Книга перша

— Бідолашна дівчинка, — зітхнула моя названа мати.

Вони завжди намагалися бути такими, як усі, і жодного разу їм це не вдавалося. От і зараз вони вирішили, що буде краще зустрітися зі мною в кімнаті для побачень. За одним із пригвинчених до підлоги столів.

За одним ми, а за другим — жінка з бездумними очима та її стомлений брат.

Колись вона так боялася його втратити, адже він був кращий за всіх. Найкращий на цій землі. Вона була на все згодна, і кожна близькість із ним була для неї випробовуванням на ніжність і жертовність. Вона згодна була на все. Все-все-все.

І якось вона побачила, що він заглядається на дівчаток, молоденьких, у джинсиках-кльош, у черевичках на величезних безглуздих, як на неї, підборах. Вона спробувала одягтися так само, але він лише всміхнувся:

— Добре. — Але нікуди не запросив і не попрохав залишитись у тому вбранні.

І вона знову побачила цей погляд. Тоді вже вирішила зробити йому подарунок. Вона довго шукала і знайшла молоденьку повію, якраз на його смак. Вона підготувала їхню зустріч, і він закохався, а коли дізнався правду, зненавидів її, сказавши, що вона підла, і що остогидла йому.

Тепер вона сиділа розпатлана, виснажена, зі шрамами на внутрішньому боці рук, і мовчала, коли її сивий, неначе батько, брат казав:

— Тобі слід їсти.

Вона мовчала, а він говорив, як і кожного другого четверга ось уже двадцять дев’ятий місяць:

— Ти мусиш їсти, ти мусиш…

Не здогадуючись, що з нею роблять санітари поночі…

Мій татусь був налаштований рішуче.

— Робіть, що завгодно, — сказав він. — Але перш ніж вона помре, я маю знати, як повернути гроші.

— Авжеж, — сказав Лікар.

— І затямте, це повинен знати лише я.

— Звичайно!

Бідолашний Лікар, я тут усього п’ятий день, а батько вже почав залякувати його.

Вітчим убив Вовка. Вітчим убив Пса. Я залишилась сама-самісінька.

Але він нічого не сказав про Кота. Можливо, він не знайшов його, і Кіт живий? Я кинулася до вікна та притислася до ґрат.

Вітер розгойдував сосни, з неба на мене дивився блідий з похмілля Місяць.

— То як тобі життя?

— Я нічого не чую, — відповіла я.

— Сказати за тебе «киць-киць-киць»? Покликати того, хто забув про тебе і обрав порятунок, віддавши тебе твоєму таткові?

— У нього просто багато справ, — сказала я.

— У кого — у Кота? — посміхнувся Місяць. — Ти ж знаєш, що дуриш себе.

— Він прийде, — сказала я. — Він прийде і врятує мене.

— Еге ж, — сказав Місяць.

Я знала, в Кота були справи, тому він не прийшов до мене. І знала, що він незабаром прийде.

Але замість нього знову прийшли санітари. Проте я спочатку вкрала швабру і заклинила нею ручку дверей, тому розбуджена їхнім стукотом, лише помахала рукою з-поза обтягнутої сіткою скляної стулки.

— На добраніч. Дякую, що завітали побажати мені спокійного сну.

Я лягла на бочок, поклала ручку під щічку, підібгала колінця і заплющила очі.

— І нехай вам теж насняться гарні сни, — сказала я санітарам, котрі приєдналися до нашої гри під назвою: «Я примушу тебе говорити».

Можливо, в тому, що Лікар віддав мене санітарам, був якийсь сенс. Але я не побачила його навіть тоді, коли їх прийшло п’ятеро.

— Донечко, — сказав вітчим. — Тобі краще сказати.

— Ні-і.

— То як хочеш.

— Та ну, — сказала я.

Лише Лагідний Робот:

— А, — я так хотів би допомогти бодай чимось.

— А, — дякую.

— Е, — тобі не слід було потрапляти сюди.

— А, — сказала я, — тобі теж, друже.

— Е, — сказав він, — мене тут лікують.

— Е, — на добраніч, — сказала я.

— А, — бережи себе.

Він помахав мені величезною рукою — велетень, що сягав головою до ламп.

П’ятеро санітарів обшукали мою палату перед тим, як зачинити її, забрали швабру і відібрали все, чим я могла б їх скалічити.

Вони прийшли вп’ятьох, і алкоголік-Місяць сказав божевільному з сусідньої палати:

— Зачекай.

— Але я хочу зробити це.

— Мені здається, незабаром з’явиться дівчинка, що завиє разом із тобою.

Їх було п’ятеро.

— Здоровенькі були, — сказала я.

— І ти будь здорова, — сказали вони.

Вони чекали, що я кричатиму, але я усміхалася. Вони чекали, що я битимусь, але я лягла і спитала:

— Як вам краще: щоб я роздяглася сама, чи ви воліли б власноруч розірвати на мені одяг?

Я була чесною, а вони не повірили мені. Двоє взяли мене за руки, двоє розтягли мої ноги так, щоб гамівна сорочка сама зібралася на талії. П’ятий скидав штани, шепочучи:

— Нічого, ти ще будеш дякувати.