Генечка Ворзельська - Янголятко в кутих черевиках. Книга перша

У квартирі скрізь було вимкнуте світло. Величезна квартира. Стеля така висока, що не дістанешся до вимикачів. Але я ходила задбаними соборами кімнат і, вгледівши старі вівтарі, запалювала свічки. Я розтискала долоні та випускала бірюзово-бузкових світлячків. Я змушувала світитися папороть і чорну воду бездонних озер.

Я не могла засвітити зірки, але тут я не боялася.

Я просто йшла нескінченними кімнатами, у більшості з яких я ніколи не була і вже ніколи не буду. І мені не було страшно.

Мені не було страшно, навіть коли я знайшла його — провал у стіні, сходи до щойно створеного Вітчимом світу.

— Не йди туди, — шепотів добрий голос за правим плечем.

— Забираймося геть, — просив голос з іншого боку.

У світі, який іще був таким порожнім і в якому можна було робити все, що завгодно.

Я лише присіла навпочіпки і попестила туман, що клубочився при землі. Я встигла виростити лише дві травинки та жучка на них. Але навіть це не зашкодило Вітчимові сотворити задуманий ним Кінець Світу.

І розкидавши потвор, що терлися біля його ніг, він озирнувся й закричав:

— Хто?!

— Забираймося, — сказав добрий голос.

— Не озивайся, — сказав голос за лівим плечем.

І вони сплелися крильми, захищаючи мене од Вітчима. Але мій Вітчим уже побачив мене.

— Доведеться покарати тебе, — сказав Вітчим.

— Я більше не буду.

— Так треба. Дівчатка, які псують батькові речі, мають бути покарані.

І він випростав пазуристу лапу та вдарив янгола, котрий оберігав мої сни. Він убив янгола, який охороняв моє Світло. І вперше в житті я залишилася зовсім сама.

Я поховала їх у дюнах бібліотеки, в білому холодному піску.

Я вистелила їхні могили квітами.

Я плакала, і у світі довкола мене більше не було їхніх золотих крил.

— О, — сказала Мачуха, повернувшись уранці. — Наша дівчинка подорослішала.

А Вітчим, поправляючи перед дзеркалом краватку, сказав:

— Час летить, наші діти дорослішають.

— Влаштуємо вечірку? — запитала Мачуха.

— Авжеж, — сказав Вітчим. — Це треба відсвяткувати.

— Увечері, — сказала Мачуха.

— Увечері, — сказав Вітчим, цілуючи її.

Я пішла, не дочекавшись свята.

Я вирушила на пошуки нових янголів, які охоронятимуть мене тепер, коли я стала дорослою.

Щодо грошей, то мені тоді потрібно було так мало, що, відчинивши сейф, я взяла рівно стільки, скільки вмістилося у моєму рюкзачку. Маленький рюкзачок з прозорими стінками, маленька дівчинка з іграшковими грошима. Хто скривдить мене?

Туп, туп, туп.

— А чому ти сама?

Туп, туп, туп.

— А де твоя мама?

— Я хочу навчатися у вас.

— Ти? — перепитав директор школи. — Ну, що ж…

— Я маю щось принести?

— Табель, довідку і… I адресу, де ти живеш.

Я пішла до поліклініки, де мені написали: «Здорова».

Я купила комп’ютер і надрукувала табель. Як чемна дівчинка, я могла навчатися тільки на «п’ять».

І сумна жінка, вона збирала ганчір’я біля смітника:

— Це ж сотня!

— У мене є ще.

— І це я можу взяти?

— А ви будете моєю мамою?

— Ще б пак, — сказала вона.

Одна кімната — одна канапа. Вона лягла на підлогу.

— Ви виховуєте її самі?

— На жаль.

Я купила квартиру, я купила нову канапу, а коли вп’яте почула: «Ви виховуєте її самі», я купила нам татуся.

— А що я маю робити? — спитав він.

— Любити мене.

— Як?

— Як дочку.

— Татусю, а що ти мені принесеш?

— Я? Ну, не знаю. А що ти хочеш?

— Собаку.

— Авжеж, — казала мама. — Якщо дівчинці потрібне цуценя…

Вони будили мене зранку лагідними словами, вони купали мене, вони старанно відпрацьовували свою зарплатню, ми були зразковою родиною — тихий татусь, дочка й мати, що любила їх обох…

Потім повернулася до Вітчима:

— Знаєш, хто знову ходить до нашого дому?

— Мсьє И-И.

— Так, — обіймаючи усміхнену Мачуху за стан. — Він знову навчатиме тебе.

Я відвідувала своїх батьків, і ми проводили вихідні вкупці.

Я милувалася хазяйновитим Татусем, я милувалася тим, як Мама готує їжу. Ми сідали разом до одного столу.

Але коли мені виповнилося п’ятнадцять, я сказала:

— Я нікому не потрібна, — і додала, — мені теж ніхто не потрібен.

Я знайшла нових янголів і розпочала нове життя. За цей час рахунок вітчима перетворився в «нуль, крапка, нуль-нуль», а татуся і маму я не бачила майже рік.

Кепсько. Я знала, що вчинила, як погана дівчинка, але тепер їхала до них і хотіла, щоб вони зраділи мені.

Чи можна сплутати гамівну сорочку з плащем? Чи можна сплутати ковдру, накинуту на плечі, зі шкіряною курткою?